Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Я — лиш тебе й хлоп’ят, твоїх лучників, славлю, Венеро,

   Тож починанням моїм, гожа богине, сприяй!

Так моїй владарці мислі скеруй, щоб далася любити.

   Вчула Венера й кивком підбадьорила мене.

Раз вже богиня кивнула, то й ти кивни мені: «Згода!»

[60]   Будеш (Венеро, пробач!) ти над богиню мені!

Я ж усіма, що в поході цьому, присягаюсь богами —

   Хочу, щоб ти мені вік за володáрку була!..

Ой, та тобі невигідно тут, бачу, ніжки звисають…

   Он поміж тих дощечок можна опору знайти.

Відгомонів уже хід. Починаючи грища Великі,

   Претор{114} усі водночас перші четвірні пустив.

Бачу обранця твого. Раз обрала — хай переможе!

   Коні, здається, самі чують, за кого стоїш.

Гей, та що ж ти коней женеш од стовпа так далеко?

[70]   Он побіч нього промчав твій одчайдушний сусід!

Що це ти робиш таке?.. За тебе ж вона вболіває!..

   Лівою віжку, молю, лівою дужче напни!

Вибрали ми лопуха!.. Відкличте ж невдаху, квірити!

   Тогою кожен махни, знак йому дай звідусіль!

Вже подають… Але зачіску, ой, тобі збурять ті тоги —

   Ти нахились — я тебе мов під намет свій візьму.

Та розчинилася знов перед кіньми гарячими брама —

   Від різнобарв’я вже знов замерехтіло в очах.

Гей же, мчи першим, перемагай, попереду ж вільно!

[80]   Милій моїй і мені, що забажали, — здійсни!

Їй пощастило; мені — не хоче всміхнутися щастя.

   Він здобув пальму свою; я — здобуватиму ще.

Бачу, всміхнулась; іскринка — в очах, а тут цього доста.

   В іншій місцині, колись, — ти усе інше додай.

3

Маєш тут, вір у богів… Зламала, невірна, присягу —

   Вродою ж нині вона зблискує, як і колись!

Довгим волосся було, як вірність іще шанувала,

   Є воно довгим, хоча — не побоялась богів.

Личко біленьке цвіло легким рожевим рум’янцем —

   На білосніжне й тепер — ніжний лягає багрець.

А яка ніжка була! Та вона, мов у лялечки, й нині;

   Вдатна, висока тоді, вдатна, висока — тепер.

В очках смішинки були — променились, наче ті зорі, —

[10]   Ними в оману мене вводила, хитра, не раз…

Мабуть, присягу ламати жінкам боги дозволяють,

   Мабуть, краса — це такóж не будь-яке божество.

Ще, пам’ятаю, очима клялась і своїми, й моїми —

   Знову ж не їй, а мені котяться сльози з очей.

Що ж це, врешті, таке? Вона завдала вам образи,

   Я ж за провину чужу… маю страждати, боги?..

Втім, ви й Кефея дочку{115} безвинно занапастили, —

   Ненька ж її, не вона, славила вроду свою.

Може, не досить того, що свідки з вас нікудишні,

[20]   Що насміялась вона з мене безкарно й з богів?

Маю ще й кару нести, знімаючи з неї провину?

   Зраджений, зрадниці тій маю у жертву піти?..

Тож або «бог» — це слово пусте, одне страховидло,

   Що легковірну юрбу здавна дурманить, або

Він таки є десь — тоді, як бачимо, він не байдужий

   До жіночок, ось чому все їм — як з гуски вода.

Чоловікам же погрожує Марс мечем смертоносним,

   Списом незборним у нас мітить Паллада сама,

Лук Аполлона гнучкий на нас спрямовує стріли,

[30]   Навіть Юпітер для нас блискавку має в руці.

Краль не карають, дарма що ображені, жителі неба —

   Тих-бо, хто їх не боявсь, мабуть, бояться самі.

Хто ж їм, раз таке є, буде пахощі в храмах палити?

   Більшої зваги в душі мати б вам, чоловіки!

Вежі й гаї блискавичним вогнем уражає Юпітер,

   Та не пускає вогнів у віроломних жінок.

Їх би й скарати усіх! А згоріла тільки Семела{116}:

   З богом ласкава була — й занапастила себе.

А береглася б тоді і не підпустила б коханця, —

[40]   То замість матері Зевс Вакха в собі б не носив.

Що тут жалітись, однак? Чому нарікаю на небо?

   Таж і в богів є душа, очі є в них, як у нас!

Був би я богом — дозволив би сам ображати брехнею

   Жіночці, кралі якійсь, навіть моє божество.

Сам присягав би, що жіночка та не ламала присяги,

   Щоб не казали, що я — з грона жорстоких богів.

Лиш їхнім даром не зловживай: до сліз надто часто,

   Мила, мене не доводь — виплачу ж очі свої!

4

Сторожа пильного, дурню, дарма при жінці тримаєш:

   Кожна себе хай сама, скільки ума, береже.

Цноту шанує лиш та, що шанує її не від страху,

   А через страх не грішить — то все одно, що грішить.

Тіло, скажімо, вберіг, а душа — таки чинить перелюб:

   Що ж пильнувати таку, що у самій живе блуд?

Ба, тобі й тіла не вберегти, хоч усе б зачинив ти:

   Хитрий спокусник в’юном якось таки прослизне!

Як заборони нема — буде менше блудниця блудити:

[10]   Змога є — слабне у ній блуду насіння гидке.

Що ж заборони усі? То лише спонукання пороків.

   Не заважатимеш їм — никнути будуть самі.

Так, закусивши вудила, бува, непокірний вуздечці,

   Ще необ’їжджений кінь, наче та блискавка, мчить.

Та, лиш відчує вільнішу гнузду і вже не напнуті

   Віжки на гриві густій, — тут же покірним стає.

На заборонене ласі ми всі: от хай якийсь лікар

   Хворому скаже: «Не пий!» — гине вже той без води.

Сто на чолі — й на потилиці сто очей у зіркого

[20]   Аргуса, й тільки Амур часто обходив його.

Дівою в спальню Данаю ввели; довкола — залізо

   Й камінь, а все-таки й там матір’ю стала вона{117}.