Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

весло, раз по раз пірнаючи в воду:

   Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.

Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила:

   Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!

Нащо-бо навколо міст — укріплені вежами мури?

   Нащо вкладаєш до рук братоубивчі мечі?

Море навіщо здалось? Суходолу замало? Рушай же

[50]   В небо — там облаштуй третю посілість собі!

А таки варто туди, де святиню Квірін уже має,

   Лібер, Алкід{129}, а до них — Цезар недавно піднявсь.

Не для посівів — у пошуках золота риємо землю.

   Кров’ю, у лютих боях, воїн майна доробивсь.

Нині убогим до курії зась; усі почесті — в грошах,

   В них і повага судді, й вершника гордість — у них.

Хай собі все заберуть — і Форум, і Марсове поле,

   Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, —

Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,

[60]   Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..

Хай би й сабінка сувора була — її, мов рабиню,

   Дома триматиме той, в кого не бракне майна.

То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,

   А заплатити б я міг — зникли б обидва з очей.

О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, —

   Кривдно добуте майно хай би на порох зітер!

9

{130}

Раз оплакáли синів мати Мемнона й мати Ахілла,

   Раз уже навіть богинь доля діймає така, —

Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:

   Нині наймення твоє в лад із журбою{131} звучить!

Ось твій обранець, Тібулл, твоя, Елегіє, слава, —

   Попелом, димом стає у похороннім вогні.

Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає…

   Зламаний лук у руці і без вогню смолоскип.

Глянь лише, як він іде, — додолу крильця, — нещасний,

[10]   Як що є сил раз у раз б’є в голі груди себе?

Як, обважніле од сліз, поспадало на шию волосся,

   Як через схлипи йому з уст добувається плач?

Кажуть, він так побивавсь, коли брата Енея ховали, —

   З дому твого він таким, Юле{132}, виходив тоді.

Смертю Тібулла й Венера сама смутилась не менше,

   Ніж у той день, коли вепр іклом уклав юнака{133}.

Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів,

   Дехто гадає, що нам дух божества не чужий.

Що з того? Смерть навісна — й на високе, бач, зазіхає, —

[20]   З темряви тягне й до нас руки захланні свої.

Чим батько-мати, скажи, помогли ісмарійцю Орфею?

   Що з того, що й хижаків піснею він чарував?

Лін — Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном

   Плакала ліра лунка десь у дібровах-лісах.

І меонійця згадай — джерело невсихаюче пісні,

   Вічно до нього співець буде хилити чоло, —

В темний Аверн і його занурила днина остання,

   Лютого вогнища жар лиш його пісні не зжер.

Трої облога у ній, Пенелопи-жони у ній тканка:

[30]   Що за всю днину натче — нишком розпустить за ніч.

Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення —

   Ти оспівав їх обох — першу й останню любов.

Що ж ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів?

   Що то, скажіте, дає — в ложе самотнє лягать?

Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті —

   Вибачте за прямоту! — де справедливі боги?

Чесність шануєш — помреш; у храмі ти — з храму кістлява,

   Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе.

Ти посвятився пісням? Поглянь-но, що від Тібулла

[40]   Лишиться нині, співця, — урни маленької вміст.

Он похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, —

   Як же то зважився він серцем живитись твоїм?..

Видно, й золочені храми богів зжирав би він легко,

   Раз на блюзнірство таке не завагався піти!

Зріти того не змогла й володáрка святинь еріцинських —

   Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз.

Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани

   В землю чужинну лягти у феакійськім краю{134}.

Тут, коли гаснув уже, йому мати закрила застиглі

[50]   Вічі й на прах дорогий склала останні дари.

Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся —

   З матір’ю горе важке, розпач ділила вона.

Тут Немесіда була й твоя перша любов… Цілували…

   Вогнища, ложа твого не покидали й на мить.

Мовила Делія, перша любов: «Щасливішим зі мною

   Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!»

Їй Немесіда: «Навіщо мою ти оплакуєш втрату?

   Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав».

Буде Тібулл в Єлисейських полях, якщо після смерті

[60]   Ми — не одна лише тінь і не одне лиш ім’я!

Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні,

   З Кальвом{135}, що любий тобі, вчений Катулле, виходь!

Вийди ж і ти, раз хибна та вість, що зрадив ти друга,

   Галле, що крові й життя власного не пощадив{136}!

З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, раз тінь — не пусте щось,

   Чесний між чесними, й ти — в їхньому гроні тепер.

Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета,

   Хай йому з ласки богів буде легкою земля!

10

З обігом року ізнов Церерине свято наспіло —

   Мила в постелі своїй спатиме, значить, одна.

У колосковім вінку, золотоволоса Цереро,

   В день свій чому не даєш права на любощі нам?

Де є той край, що тебе за щедроти б не славив, богине?

   Рада лиш ти від душі щастю людському, лиш ти.

Не