Марія Акулова - Скандальна зрада, Марія Акулова

Розділ 10.2

***

Варто лише увійти, як усі погляди звертаються на мене.

Мене обговорюють, про мене пліткують. Усі тут у курсі того, що між нами з Ігорем відбувається. І, звичайно ж, очікують, що зараз розпочнеться вистава.

Але вистави не буде. Я тут лише для того, щоб особисто переконатися, що мій чоловік   – справжній покидьок, який начхати хотів на наше кохання.

Озираюся на всі боки і знаходжу його поглядом біля фуршетного столика. Він мило розмовляє з якоюсь незнайомою дівчиною. Вони разом прийшли чи тут познайомились?

А раптом усі ці статті   – його рук справа? Він просто не знав, як мене позбутися, тому пішов таким мерзенним шляхом.

Ну ні. Він би не став. Чи я просто знаю його так погано?

Влаштовуюсь за барною стійкою, звідки можу спостерігати за ним. Лопатки горять від надміру уважних поглядів. Почуваюся незатишно. Христини ніде не видно. Чоловік мене впритул не помічає, доки до нього не підходить один із наших спільних знайомих і не вказує в мій бік кивком.

Наші погляди зустрічаються. Ігор, здається, здивований моєю присутністю. Але дуже швидко це переростає у невдоволення. Наче він сердиться, що я посміла прийти туди, де він.

Мені також багато чого не подобається. Спалахаю від гніву і відвертаюся, коли яскрава блондинка поряд з ним піднімає навшпиньки, щоб прошепотіти йому щось на вушко.

Як же дратує!

–  Агата? Не чекав тебе тут побачити,   – чую поряд знайомий голос.

Повертаю голову і закочую очі. На сусідній стілець сідає Артур, мій колишній начальник. Раніше я працювала в архітектурному бюро, зверталася до нього на ви і дуже боялася помилитися і бути звільненою. Тепер ми на рівних і непогано спілкуємося.

  – Не чекав, тому що розраховував на те, що я десь сльози ллю по своєму зруйнованому шлюбу?  – цікавлюсь уїдливо, сама погляд скошую в той бік, де щойно Ігор був, але ні його, ні блондинки не помічаю.

В голову одразу всякі думки лізуть. Як вони усамітнилися в затишному містечку. Або поїхали до квартири, де я облаштовувала кожен куточок.

– Ти ж знаєш, я все ще не втрачаю надії, що Ігор оступиться і в мене з'явиться шанс,   – усміхається Артур.

І це не жарт. Він справді не раз намагався до мене підкотити. І до знайомства з Ігорем, і після. Як жінка я досі йому подобаюся, і він був розчарований, коли я обрала не його.

– А вийшло так, що оступилася я, – посміхаюся натягнуто і роблю ковток зі свого келиха.

Вираз обличчя Артура відразу змінюється. Спадає грайлива маска, він стає серйозним.

– Не думаю, що всі ці замовні статті – правда. Тільки не розумію, як Ігор міг повестися на них, якщо навіть я не вірю, що ти на таке здатна.

Дивлюся на нього з подивом. Моргаю кілька разів. Не знаю навіть, що сказати. Від Артура таких слів не чекала. Бачу в його погляді співчуття та розуміння, якого мені так не вистачало.

– Ну, як бачиш, Ігор не сильно поспішає розбиратися де правда, а де брехня, – вимовляю гірко і відвертаюсь.

Декілька хвилин сидимо в тиші, кожен про своє думаємо. Артур пальцями по барній стійці у ритм музиці барабанить. Потім питає:

– Знаю, ти, напевно, знову відмовиш, але не хочеш повернутися до нас? Тобі завжди знайдеться місце. Ми зараз основною командою до Італії на два роки їдемо, відхопили жирний проект, на нього всі сили кидаємо. Заплачу вдвічі більше, ніж раніше обіцяв. Тим більше тебе тепер нічого не тримає тут.

Я ковтаю.

– Пропозиція приваблива, але це якось занадто...

Артур уже не раз кликав мене назад. Замовникам завжди подобалися мої проекти і Артур цінував мене як співробітника, хоча спочатку я страшенно його дратувала своєю сором'язливістю і нерішучістю.

– Ну, ти так одразу не відмовляйся. Є час подумати. Нам справді не вистачає тебе у команді. Ми зараз закінчуємо проект гольф-клубу, переробляємо втретє, замовнику нічого не подобається. Не хочеш як позаштатний співробітник поглянути одним оком? У тебе завжди є нові ідеї.

– Я вже два роки не працюю, Артуре. Боюся, я розгубила весь досвід.

– Це неможливо, – усміхається він. – А якщо серйозно, робота відволікає від зайвих думок та розслаблює. Тож подумай серйозно над моєю пропозицією.

Киваю, сама поглядом обводжу зал, Ігоря ніде немає. Я сюди через нього приїхала, але в результаті тільки настрій зіпсувався. А ще біль у грудях став нестерпним.

– Повторити? – Запитує бармен, кивком вказуючи на мій порожній келих.

– Так будь ласка.

Сама обмірковую слова Артура. Запитую:

– Коли в тебе терміни гольф-клубу горять?

– Завтра у другій половині дня. Хочеш допомогти? – його брови повзуть угору, він ніби кидає мені виклик.

– Що, якщо так?

– Доведеться їхати зараз до мене, – каже він, ніби не вірить, що я можу погодитись.

Якби це був незнайомий чоловік, я б, звичайно, навіть не думала про таке. Але це Артур. Ми з ним стільки ночей в офісі удвох проводили, коли замовлення горіли і не було кому їх зробити, що можна сказати стали справжньою родиною. Це, до речі, було однією з причин, чому Ігор порушив тему мого звільнення з роботи. Йому не подобалося, що його дружина до пізньої ночі проводить в офісі, а не вдома. Та ще й із стороннім, на його думку, чоловіком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍