Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Щойно ваговоз наповнювався, то одразу ж рушав геть від причалу, а істота, що ним керувала, виявилася настільки гидотною, що у Картера перехопило подих, хоч він уже й набачився вдосталь жахіть у цьому ненависному місті. Тут і там невеличкі гурти рабів, зодягнених як темношкірі купці, піднімалися на борт галер, а позаду них ішла чимала команда тих слизьких жабоподібних істот, які на цих кораблях були за офіцерів, навігаторів та веслярів. І Картер бачив, що чорношкірих недолюдків використовують переважно для брудної та принизливої роботи, яка не вимагає особливих зусиль, — вони були стерновими і кухарями, вантажниками і посильними, а ще вони грали роль купців у перемовинах з людьми на інших планетах, до яких мандрували. На землі ці створіння, мабуть, почувались як риба у воді, бо в одязі та ще й з тими тюрбанами на головах їх було справді не відрізнити від людей, вони могли безперешкодно заходити до людських крамниць, не ризикуючи наразитися на розпитування. Але більшість з них, окрім хіба хирлявих чи геть потворних, все ж роздягали догола і везли геть гуркітливими ваговозами, якими керували оті гидотні істоти. Зненацька з корабля почали вивантажувати інших створінь; деякі з них були схожі на цих недолюдків, деякі — трохи менше, а деякі — взагалі не схожі. І Картер подумав, чи зосталися тут іще якісь бідолашні чорні товстуни з Парґа, яких мали вантажити і везти у глиб континенту цими деренчливими колимагами.

Коли галера причалила до слизького причалу з губчастого каменю, з трюмів висипала страхітлива юрба цих жабоподібних істот, двоє із них схопили Картера і потягли його на берег. Неможливо передати той сморід, як і сам вигляд міста, і в Картера збереглися хіба фрагментарні образи мощених вулиць і чорних хідників у бездонних проваллях прямовисних сірих стін без вікон. Нарешті його заштовхнули у низенькі двері і змусили здиратися вгору незліченними східцями у цілковитій темряві. Здавалося, жабоподібним потворам було байдуже, світло навколо чи темрява. Сморід цього місця був нестерпним, а коли Картера замкнули у кімнаті й полишили на самоті, він заледве спромігся обповзти свою камеру, щоб мати уявлення про її форму і розміри. Вона була круглою, близько двадцяти футів діаметром.

Там час припинив свій плин. Інколи крізь двері просували їжу, але Картер її не торкався. Він не знав, що йому судилося далі, але відчував, що його тримають тут до приходу жахливої душі одвічних Інших Богів і їхнього посланця, повзучого хаосу Ньярлатотепа. Нарешті, після хтозна-скількох годин чи днів, широкі кам’яні двері знову розчахнулися, і Картера повели униз сходами на залиті червоним світлом вулиці страхітливого міста. На місяці була ніч, і вздовж усіх вулиць стояли раби зі смолоскипами.

На одній із мерзенних площ утворили свого роду процесію: десять жабоподібних створінь, двадцять чотири недолюдки зі смолоскипами — по одинадцять обабіч, та ще по одному спереду і ззаду. Картера поставили посередині цієї колони, п’ятеро жаб стали попереду і п’ятеро — позаду, і по одному недолюдку зі смолоскипом обабіч нього. Деякі жаби дістали вигадливо різьблені флейти з чорного дерева і заграли на них гидотні мелодії. Під цю пекельну музику процесія вийшла на мощені вулиці, далі — на споночілі поля огидних грибів і невдовзі почала підніматися на один із найнижчих і найпологіших пагорбів, що лежали за містом. Картер не сумнівався, що на тому страхітливому схилі чи далі, на нечестивому плоскогір’ї, його чекає повзучий хаос; він бажав тільки одного — щоб ця жахлива ніч чимшвидше закінчилася. Завивання бісівських флейт було нестерпним, і він готовий був проміняти усі світи, в яких побував, на один більш-менш знайомий звук; проте жабоподібні потвори не мали голосів, а їхні раби не розмовляли.

Тоді крізь поцятковану зорями пітьму долинув знайомий звук. Він наче котився з високих пагорбів і, спійманий щербатими верховинами, що обступали долину, відлунив багатоголосим демонічним хором. То були опівнічні крики котів, і Картер нарешті впевнився, що правду казали старі селяни, упівголоса перешіптуючись про потаємні світи, відомі лише котам, у які під покровом ночі прокрадаються котячі старійшини, застрибуючи на них із дахів. І справді, вони проникають на темний бік місяця, перестрибують з пагорба на пагорб, огортаючись у прадавні тіні, і тут, серед лав цих жахливих істот, Картер почув їхній домашній дружній вереск і згадав про круті дахи, теплі коминки і маленькі освітлені віконечка дому.

Тепер Рендольф Картер уже досить добре розумів мову котів, і в цьому далекому, жахливому місці він відповів їм їхнім криком. Але це вже було зайвим, бо ще й не розтуливши губ, він почув, що цей хор лунає все лагідніше і ближче, бачив, як на тлі зірок мелькають прудкі тіні і невеличкі, граційні фігурки незліченними леґіонами стрибають із пагорба на пагорб. Уже пролунав поклик клану, і перш ніж жахлива процесія встигла злякатися, хмара наїжаченого хутра з фалангами смертоносних пазурів накинулась на неї нестримною приливною хвилею. Флейти замовкли, і ніч розітнули крики. Недолюдки, помираючи, завивали, а коти шипіли, верещали, гарчали, і тільки жабоподібні потвори не видавали жодного звуку, коли смердотний гній, що правив їм за кров, зрошував порослу гнилісними грибами землю.

У світлі останніх смолоскипів очам відкривалося запаморочливе видовище — ніколи ще Картер не бачив стільки котів. Чорні, сірі та білі; жовті, мурі, плямисті; звичайні, перські та менкси; тибетські, анґорські та єгипетські: усіх їх охопив бойовий шал, і всіх їх огортав ясний і чистий ореол святості, який підносив їх до рівня богів у давніх храмах Бубастиса[63]. Вони несамовито кидалися, чіпляючись в горло недолюдкам чи у вкриті щупальцями рила жабоподібних потвор, і люто тягли їх униз, на порослу грибами землю, де міріади їхніх одноплемінників довершували справу гострими як бритва зубами і пазурами у божественному кровожерному шалі. Картер вихопив смолоскип із рук полеглого раба, але невдовзі не встояв на ногах і впав під натиском своїх захисників. Так і лежав, у повній темряві, чуючи тільки гул бою і крики переможців, відчуваючи м’які лапки своїх друзів, які у запалі бою раз у раз пробігали його тілом.

Нарешті від жаху і виснаження його очі заплющилися, а коли він знову їх розплющив — довкола коїлося щось дивне. Велетенський, осяйний диск Землі, утринадцятеро більший, аніж видимий нам місяць, здіймався понад місячним краєвидом у сполохах химерного сяйва, а ген на незліченні ліги, аж до краю плоскогір’я, за яким височів щербатий гребінь пагорбів, колихалося море вишикуваних лавами котів. Вони намотували кола довкола нього, а двоє чи троє їхніх очільників облизували його обличчя і заспокійливо муркотіли. Від мертвих рабів і жабоподібних потвор уже не зосталося й сліду, хоча Картеру й здалося, нібито віддалік на відкритому просторі між ним і щільними лавами вояків він угледів одну кістку.

Картер заговорив до вожаків м’якою котячою мовою і дізнався, що його давня дружба з їхнім видом була добре знаною, ба більше, її нерідко обговорювали на котячих зборищах. Його перебування в Ултарі не минуло непомітно, а деякі з найстаріших котів пригадали, як він гладив і пестив їх, після того як вони призволилися до голодних зуґів, які зловісно позирали на маленьке чорне кошеня. Вони пригадали також, як приголубив він те саме чорне кошеня, яке прийшло навідати