Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Кінґзпорті, і він упізнав короновані храмами тераси Зара, оселі забутих снів; шпилі одіозного Таларіона, демонічного міста тисячі див, яким править ідол Латі; сади у Ксурі, землі незбувних насолод; і, нарешті, кришталеві миси-близнюки, які єдналися у променисту арку, що охороняє гавань Сона-Ніл, благословенної землі мрій.

А зловісний корабель усе швидше летів повз усі ці розкішні міста, і гнали його нелюдські змахи весел тих небачених веслярів унизу. І ще до вечора Картер зрозумів, що стерновому більше нікуди кермувати, окрім як до Базальтових колон на заході, за якими, подейкує простолюд, лежить чарівлива Катурія, але мудрі сновидці добре тямлять, що вони є брамою до страхітливого водоспаду, в якому океани краю земних снів падають у безкінечне ніщо, яким плинуть крізь порожній космос до інших світів, інших зірок, до жахливих порожнеч за межами впорядкованого всесвіту, де демонічний султан Азатот ненаситно поглинає світи в осерді хаосу, під гуркіт барабанів і завивання флейт, у супроводі пекельних танців Інших Богів, сліпих, безголосих, темних і божевільних, з їхньою душею і посланцем Ньярлатотепом.

Тим часом троє зловісних купців не зронили жодного слова про свої подальші наміри, хоч Картер добре розумів, що вони, вочевидь, заодно з тими, хто хоче перешкодити йому в цих пошуках. У краях сну всім добре відомо, що Інші Боги мають чимало спільників серед людей; ці спільники — люди вони, а чи майже люди — беззастережно виконують будь-яке бажання цих сліпих і божевільних істот в обмін на милість їхньої страхітливої душі та посланця, повзучого хаосу Ньярлатотепа. Тож Картер припустив, що ці торговці у зав’язаних на потилиці тюрбанах, почувши, що він насмілився відшукати Великих у їхньому замку на вершині Кадата, вирішили викрасти його і привезти до Ньярлатотепа в обмін на якийсь невимовний дарунок, яким їх винагородять. Картер навіть не здогадувався, де ж була рідна земля цих купців — у знаному всесвіті чи у прадавніх просторах за його межами; не міг також уявити, в якому пекельному місці вони зустрінуться з повзучим хаосом, щоб віддати його в обмін на винагороду. Проте він точно знав, що жодна подібна до людської істота, як оці купці, не наважиться наблизитися до вічно потьмареного трону демона Азатота у центрі безформної порожнечі.

Коли почало сутеніти, зголоднілі купці стали облизувати свої широченні губи, і тоді один із них спустився в якийсь зловісний гидкий закапелок внизу і вийшов звідти з казанком і кошиком з тарілками. Вони скупчилися під шатром і стали їсти паруюче м’ясо, передаючи казанок по колу. Вони запропонували шматок і Картеру, але щось жахливе було у його формі та розмірах, тож Картер став ще блідішим, ніж навіть був до цього, і коли на нього ніхто не дивився, пожбурив свою пайку в море. І знову він подумав про тих незримих веслярів унизу, про невідому поживу, з якої походила їхня нелюдська механічна сила.

Галера пропливла поміж Базальтових колон заходу, коли вже запала темрява, а попереду долинало зловісне завивання світового водоспаду. Здіймаючись, серпанок цього неймовірного водоспаду закривав собою зірки, палуба геть намокла, а корабель усе швидше линув нуртуючим потоком до краю світу. Тоді пролунав дивний посвист, галера різко поринула углиб, а Картера скував жах, коли земля раптово опинилася позаду, а великий корабель безшумною кометою вилетів у міжпланетний простір. Ніколи раніше він навіть не уявляв, що за безформні чорні істоти плазують, стрибають і борсаються у світовому етері, посміхаючись і шкірячись до таких-от мандрівників, іноді навіть зачіпаючи їх своїми слизькими лапами, коли щось рухоме раптом приверне їхню увагу. То безіменні личинки Інших Богів, вони також сліпі та божевільні, їх постійно мордують голод і спрага.

Але жахлива галера пливла не до тих місць, яких так боявся Картер, бо невдовзі стерновий узяв курс прямісінько на місяць. Що ближче вони підпливали, то все більшим ставав сяйливий серп місяця, чітко і тривожно випинаючи всі свої кратери і вершини. Корабель підплив ще ближче, і стало зрозуміло, що мета його подорожі — на потаємному, прихованому боці, який ніколи не дивиться на землю і якого ніколи не бачила жодна людська істота, окрім хіба сновидця Снірет-Ко. Картера вельми стурбувало те, як зблизька виглядав місяць, йому страшенно не сподобалися обриси і розміри руїн, які тут і там здіймалися на його поверхні. Мертві храми на вершинах гір не могли присвячуватися звичним чи хоча б прийнятним людському розуму богам, а в пропорціях зруйнованих колон, здавалося, чаївся якийсь глибинний, темний сенс, якого не хотілося дошукуватися. Картер волів навіть не загадуватися, як же виглядали ці прадавні віряни.

Коли корабель обігнув місяць і полинув над землями, які ще не бачила жодна людина, серед незвичного краєвиду стали з’являтись ознаки життя, і Картер розрізняв чимало присадкуватих, широких, круглих хатинок на полях, оточених полями чудернацьких білуватих грибів. Він зауважив, що у цих хатинках не було вікон, а сама їхня форма чимось скидалася на ескімоські помешкання. Тоді побачив маслянисті хвилі повільного, густого моря і зрозумів, що його знову чекає мандрівка водою — чи, принаймні, якоюсь рідиною. З дивним плюскотом галера опустилася на поверхню, і Картера дещо збила з пантелику та м’якість, з якою її прийняли хвилі. Тепер вони з величезною швидкістю линули вперед, лише раз сповільнившись, щоб відсалютувати іншій галері, яка виглядала достоту так само, як і їхня, але загалом довкола простягалося лише незвичне море, та ще над ними розкинуло своє шатро чорне небо, побите віспою зірок, навіть попри те, що на небосхилі палало сонце.

Попереду забовваніли пощерблені пагорби лепрозного узбережжя, і Картер розгледів огидні сірі вежі міста. Їхні обриси і кути нахилу, те, як вони купчилися на видноколі, геть без вікон, неабияк стривожили бранця; о, він гірко пошкодував про власну легковажність, коли так необачно ковтнув цього дивного вина з пляшки купця в тюрбані на потилиці. Що ближчим ставало узбережжя і що сильнішим — сморід міста, то більше лісів вимальовувалося перед Картером на схилах за його межами, і деякі з дерев у тих лісах були родичами тому самотньому місячному дереву у зачарованому лісі на землі, із соку якого маленькі брунатні зуґи і виброджують своє чудернацьке вино.

Картер почав уже розрізняти рухомі постаті на причалах, що лежали попереду, і що краще він їх бачив, то більше боявся і ненавидів. То були взагалі не люди, навіть наближено не люди, а величезні сірувато-білі слизні, які за власним бажанням могли збільшуватися і зменшуватися і які — хоча вони часто міняли подобу — найбільше скидалися на величезних жаб без очей, але з в’юнким клубком коротеньких рожевих мацачків на кінці їхніх тупих м’яких писків. Ці створіння заклопотано снували причалами, з надлюдською силою тягаючи паки, клітки і коробки; вони зістрибували із пришвартованих галер, тримаючи в передніх лапах довжелезні весла. Тут і там погоничі гнали отари закутих рабів, які виглядали достоту як широкороті люди, як ті купці, що торгували у Дайлет-Ліні; тільки от в цих отарах не носили ані тюрбанів, ані капців, ані жодного одягу, і вони взагалі переставали бути схожими на людей. Деяких із цих рабів — тих, що огрядніші, яких перевіряв наглядач, постійно чимось штрикаючи, — виводили з кораблів і саджали у клітки, які робітники затягували у невисокі доки або вантажили