Олександра Багірова - Віддай мені сина, Олександра Багірова

Розділ 23

Кінець місяця, зазвичай, у цей час приходить Василіса. Я як на голках, виснажливе і все ж таки солодке очікування зустрічі. Перечитую її листи, подумки вже обіймаю її.

Коли за мною приходить наглядач, я буквально тремчу в передчутті. Тільки мене ведуть не до звичної будівлі. Щось змінилося, бачу це по зухвалій посмішці наглядача.

Заходжу до кімнати. Ця набагато просторіша і обладнана куди краще. Але це все не має значення, я падаю з великої висоти вниз. Чую оглушливий дзвін розбитих очікувань. Посеред кабінету стоїть чоловік.

- Доброго дня, брате! - він широко посміхається. Робить крок уперед та протягає мені руку.

- Здоров… - тисну руку.

Що у батька є син, я знав. Навіть бачив його на фотографіях. Особисто ми перетиналися, коли мені було чотирнадцять років. Йому було вісімнадцять. З того часу він сильно змінився, не впізнати. Та й не особливо я намагався, у мене всі думки про неї.

- Вадим, мабуть і не пам'ятаєш…

- Пам'ятаю, - хоч правду кажучи, не до брата мені було. - Ти ніби за кордоном жив.

- То давно було. Я вже багато років як у місті влаштувався.

- Чим завдячую твоїй появі? – сідаю за стіл.

Радості від зустрічі нема. Чужа він мені людина. Ніколи з ним не контактував, не уявляю, що чекати. Вивчаю.

Вадим високий шатен, великі очі, пронизливий погляд, хитрий, наполегливий.

- Витягти тебе хочу, - сідає навпроти.

- З чого така турбота?

- Батька нашого притиснути треба. Нехай по рахунках заплатить.

- Он воно як… - протягаю.

Чую, інтерес має інакший. Прихований.

- Добре, що ти зізнався. Так простіше тебе витягти. Типу виправився. Зрозумів. Плюс бабками підігріти кого треба. Загалом шанси відмінні, - дістає папери і переглядає їх. – Якби не визнав провину, там усе складніше.

- І що ти за свою щедрість хочеш?

- Розплати для того, хто тебе сюди запроторив, вже вдруге, - піднімає голову, а там стільки ненависті.

– І ти знаєш хто? Є докази?

- А ти типу не знаєш? – хмурить брови.

- Викладай…

- Батько наш. Хто ж ще, – каже як само собою зрозумілу істину.

Ось тоді на цій зустрічі Вадим і розплющив мені очі, хто наш тато. Показав всю його «величезну батьківську любов».

Далеко не все. Список «подвигів» Лева надто великий. Я досі дізнаюся про нові деталі. Але тоді одкровень Вадима вистачило.

Знаю, не брехав брат.

Тільки через багато років ми дізнаємося, що не брати ми по крові. Але при цьому нас у той день поєднало щось більше, те що все-таки робить нас братами, незважаючи ні на що.

Не забув я прохання Слави. Зрозумів, що вона знала про прихід Вадима. Не проста зміюка. Але можливо, вона мені ще знадобиться. Навіщо не знав, чуйкою керувався.

Вадим не відмовив. Хоч Бодька йому ніхто не був. Він знати його не знав. Але обіцяв пошаманити.

Слово своє дотримав. Через місяць Бодька покинув казенні стіни та опинився на волі. У нього стаття була простішою, відповідно і клопоту менше.

А ось зі мною було важче. Не все вийшло з першого разу. Брат не здавався. Через сім місяців я отримав свободу.

Двері в'язниці зачинилися за мною. Я вдихнув запах волі і задихнувся від гіркоти. Батько вкрав у мене п'ять років життя. Нехай я відмотав не повний термін, але п'ять років... п'ять довгих років далеко від неї... від моєї Василіси...

Я ненавидів його через неї. І моя ненависть зростала пропорційно до моєї одержимості голубкою.

- Нарешті воля, Нік! – Бодя приїхав за мною на тачці.

Більше нікого.

Чи очікував її побачити? Ні. Знав… не прийде… Але все ж шалена думка майнула, а раптом…

Воля дарує надії. Тепер усе буде інакше. Я знищу Лева і заберу собі свою Василісу.

В'язниця не вбила в мені наївні мрії божевільного. З голубкою мій мозок вимикався.

Я вийшов у центрі міста. Бодька хороший чоловік, але хотілося побути наодинці зі своїми думками. Зняв номер у готелі. Підійшов до вікна. Дивлюся на дощ за вікном… так незвично немає ґрат… дощ сприймається інакше… тут все інше… крім повітря, його, як і раніше, немає без Василіси.

Дізнався, що Лева немає у місті. А де вона? У їхньому будинку Василіси немає. Розумів, що при бажанні вона легко мене знайде. Але я не міг сидіти на місці. Знемагав від жаги побачити її. Ми не бачилися три місяці… Я задихався, висихав… мені терміново потрібна була Василіса…

Із Левом вона не поїхала, тоді де вона?

На другий день надвечір Вадим умовив мене поїхати до ресторану. Все ж таки на волю вийшов. Я погодився, були справи, які треба було обговорити. Окрім Василіси, мені треба освоюватися звикати до життя без грат. Стрибнув на свій байк і помчав до місця зустрічі.

- Здоров, брате! Ми тебе вже зачекалися, - Вадим стоїть біля столика.

А я вже нічого не бачу. Поруч із ним моя голубка... Він її по-господарськи обіймає за талію.

- З визволенням, Микито, - її ангельський голос розколює свідомість.

- Василісу ти знаєш, але представлю її тобі ще раз, як свою кохану, - каже Вадим і цілує її в губи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно