Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

— Дитина! - хмикнула Івілі. - Марсі, у двадцять років уже дітей няньчать. Ну, яка вона дитина! Може досвіду мало в спілкуванні з протилежною статтю, може ще чогось, але вже точно вона не дитина!

— Якщо вона опинилася в такій ситуації, і тим більше сидить за нашим столом – вона дитина. І точно їй не місце біля моєї господині, - уклала Марсі і вийшла з кухні. За нею пішов і Ерстен.

— Не зважай на них, — погладила мене по руці Івілі.

— Але вони мають рацію, - видихнула я.

Жуель дивилася на мене так само, як і Івілі. І мені було не зручно під їхніми поглядами. У всьому, що сталося - винна лише я.

— Я не думаю, що леді Ірен налаштована проти тебе лише тому, що вважає шахрайкою чи кимось подібним.

Я вже хотіла припинити цю безглузду розмову, як зненацька понизивши голос жінка сказала:

— Швидше за все, вся річ у Деміані. Він не мав права одружуватися.

Я обережно запитала:

— Тільки не кажіть, що справа в крові Тулая. Деміан – напівбог?

Тепер Жуель ласкаво погладила мене по плечу.

— Ех, дівчинко ти наша. Ти ж сама казала, що побувала у світі Хаосу. Хіба потрібні ще докази?

Часом мені вже здавався світ Хаосу якимось сном, на тлі решти, що відбувалося зі мною.

— Тулай був богом, як у людині може текти його кров? І чому Хаос закликає у такому разі його дітей?

— Не всім смертним це знати. Я лише знаю, що таке є насправді. Але ніхто не дозволить лізти у справи богів. Деміан не повинен був одружуватись, про це знали всі. І спадщину з титулом мала отримати молодша герцогиня. Одружившись з тобою, Деміан як би позбавив її першочергового права на спадщину, адже у разі його смерті - ти повинна стати його спадкоємицею.

Я невдоволено хмикнула.

— Тоді Ірен легше було вбити мене.

— Може, ти їй ще потрібна? – припустила Івілі.

— А може, вона боїться гніву сина? — у свою чергу припустила Жуель.

Від цих припущень мені легше не стало і ще кілька тижнів я ходила, обмірковуючи їхні слова.

Літо цього року видалося прохолодним. Вечорами я любила сидіти в саду і читати книги, а коли стемніє, дивитись на нічне, зоряне небо. Без теплої накидки не обійшовся жодний вечір. Я більше ні про що не мріяла, адже минуло стільки часу...

Цього вечора я знову сиділа в саду. Але читаючи книгу, не могла зосередитись. Відклавши її вбік, я задумалася, дивлячись на захід сонця. Яке життя мене чекало, якби я не припустилася помилки? Ми б з герцогом розлучилися і забули один одного того ж дня. Можливо, я б зустріла своє перше кохання? А якщо ні? Якби мої батьки уклали черговий вимушений шлюб? Якою б дружиною я стала? А якщо все ж таки я покохала б...

Я з гіркотою подумала, що у свої двадцять років я навіть не знаю, що це таке за почуття «кохання». Я віддалася герцогу не замислюючись і навіть згадати свою першу шлюбну ніч можу насилу. Ні кохання, ні ніжності, ні пристрасті. Марсі права. Я – не герцогиня і ніколи б нею не стала.

Мої батьки приїхали до королівства, коли мені був рік. Батько влаштувався одразу на королівську службу у відділ особливого призначення, а мама займалася моїм вихованням. Наскільки я чула від батьків, батько був одним із найкращих фахівців у короля. Але потім настала криза, страх перед Хаосом, палацовий переворот. Влада змінилася, багатьох звинуватили у жахливих злочинах, іншим наказали залишити землі. Наша сім'я опинилася у складних обставинах. Але завдяки герцогу та нашому з ним шлюбу мої батьки змогли залишитися в королівстві та відкрити свою справу. Я здобула гарну освіту лише завдяки... герцогу та його допомозі моїм батькам. Моя сім'я більше не змогла досягти колишнього становища, але завдяки герцогу нас не викинули із суспільства повністю, ми змогли зайняти свою нішу. Завдяки герцогу...

Часом я замислювалася, чи не через мене зник Деміан. Але чи не легше було відправити мене кудись подалі, ніж самому зникати зі свого рідного дому?

Герцогиня поїхала на відпочинок, який вона щорічно проводила влітку в землях, ближчих до водних, цілющих джерел. На господарстві залишилася Софі. Я не входила в будинок і не хотіла знати, що там відбувається. Слава богам, вона мене також не чіпала. Ми просто один одного намагалися не помічати.

У мене з'явилося трохи більше вільного часу і я іноді виходила погуляти. Але в цей день Жуель попросила мене допомогти їй і відправила на ярмарку купити продукти. Я вже поверталася з повним кошиком, коли мою увагу привернув натовп. Я забула, що сьогодні святкувався День милосердя. І навіть не знала, що до нашого міста приїхав сам король! Зазвичай на Дні милосердя король чи міські очільники виходять на вулицю, щоб кинути кілька монет безхатченкам та жебракам. Ось і зараз навколо короля, його свити та численної охорони зібралися не менш численні жебраки, які кричали і тягли руки з проханням кинути ще монет.

Моє серце якось болісно стислося. Я раніше ніколи не помічала, як багато в країні жебраків. Я вирішила швидше пройти натовп, який прямував за королівською процесією по п'ятах, як випадково кинула погляд на високу кам'яну огорожу, яка розділяла площу від ярмарку. Упершись плечем на стіну і зігнувшись навпіл там стояв... чоловік. Брудний, з довгим волоссям та бородою. Черговий жебрак і безпритульний. Я зупинилася і завмерла, коли несподівано цей нещасний упав навколішки і однією рукою схопився за живіт.