Джеймс С. А. Корі - Війна Калібана

нутрощів. Вони сперечалися, заспокоювалися, спокійно розійшлися. Пракс розумів, що дивиться все в зворотньому напрямку, але його сонний і голодуюче-безкалорійний мозок все ще намагався перетворити картинку на історію. Група солдатів, повзли назад від зруйнованих дверей, мов при тазовому передлежанні, потім скупчились, бігом задкуючи. Спалах світла, і двері зробили себе цілими, з наліпленими зарядами терміту, схожими на фрукти що їх хутенько познімав вояк у марсіянському однострої. Їх технологічні жнива завершились, всі солдати швидко позадкували, залишивши позад себе скутер притуленим до стіни.

А потім двері відчиняючись сковзнули в бік, і Пракс побачив самого себе, що виходив з них. Він виглядав молодшим. Він лупив по металу дверного полотна, руки відлітали від поверхні у ритмі стакато, потім дивно стрибнув на скутер і зник задом на перед.

Двері лишались спокійними. Непорушними. Він затримав подих. Задкуючи, жінка несла на плечі п’ятирічного хлопчика, зникла з ним, потім з’явилась знову. Пракс нагадав собі, що жінка не відкинула сина, а забрала. Дві фігури прийшли задки з коридору.

Ні. Три.

- Зупини. Це воно, - попросив ботанік, його серце застукотіло під ребрами, - це вона.

Хлопець зачекав, поки всі троє потрапили в око камери, виходячи з коридору. Личко Мей, навіть при низькій якості зображення було роздратованим. Він знав цю гримаску. І чоловік, що її тримав…

Полегшення піднялося в грудях, борючись з люттю. Полегшення перемогло. Це був доктор Стрікленд. Вона зникла з доктором Стріклендом який був в курсі про ліки, про всі речі які тре’ зробити аби вберегти Мей живою. Він впав на коліна, з заплющених очей потекли сльози. Якщо він її забрав, то вона не мертва. Його дочка не мертва.

Аби тільки тиха, диявольська думка не прошепотіла в його голові, мов, Стрікленд був занадто в курсі.

Жінка виявилась незнайомою. Темноволоса, риси обличчя нагадали Праксові російську ботанікиню, з якою він працював. В руках вона тримала сувій паперу. Посмішка могла означати втіху чи нетерплячість. Він не розумів.

- Можеш за ними прослідкувати? – побачити, куди вони пішли?

- За салат? Ні. Коробка з куркою і соусом атче.

- В мене немає курки.

- Тоді ти отримав те, що отримав, - відповів гакер знизуючи плечима. Його очі зробилися мертві, мов мармурові. Праксові захотілося вдарити його, душити поки він не порине у вмираючі сервери. Проте можна було закластися, що у хлопця є пістолет або щось гірше, і на відміну від Пракса, він вміє ним користуватися.

- Будь-ласка, - попросив вчений.

- Ти свою послугу отримав. Но епреса ме, сі? 30

В його горлі росло приниження, проте він проковтнув це і сказав:

- Курка.

- Сі.

Пракс відкрив свою торбину і виклав дві жмені листків, помаранчевих перчин, сніжно-білої цибулі на розкладачку. Цибатий захапав відразу половину і набив рота. Очі його звузилися в тваринному екстазі.

- Я зроблю все, що зможу.

 

Він не міг зробити нічого. Протеїн у їстівному вигляді потрапляв на станцію тонкими цівками з вантажем допомоги, чи ходив навколо на двох ногах. Люди почали випробовувати праксову стратегію, обгризаючи рослини в парках та гідропоніці і не затьмарюючи думки домашніми справами. Неїстівні були так само обжерті, що послаблювало повітроочищуючі функції, ще погіршуючи екологічний баланс станції. Одна річ призводила до іншої, і ні курка, ні будь-що інше не могло бути використаним натомість. І навіть якщо щось помічне існувало, то часу на залагодження проблем не було.

В його власному помешканні освітлення було тьмяним а не яскравим. Соя припинила ріст, проте не зав’яла, що було цікаво, або могло б бути цікавим.

Іноді, протягом дня автоматичні системи вмикали протоколи економії, обмежуючи використання енергії. З загального погляду, це могло б бути доброю ознакою. Чи навпаки – це лихоманка перед катастрофою. Це не змінює того, що він має зробити.

Пракса з батьками висадили на межі досяжності космосу, там де не світило Сонце. Він зарані пішов до школи, тягнучись до мрії про роботу і статки. Зміни переніс кепсько: головний біль, панічні атаки, постійна, до кісткового мозку втома переслідували його ті перші роки, коли він мав вражати своїх викладачів та бути поміченим яскравим та багатообіцяючим. Батько не давав йому спочинку. Вікно відкрите допоки вікно не закриється, казав бувало він, і підштовхував Пракса робити більше, знаходити шляхи думати коли ти занадто втомлений, хворий чи тобі болісно думати. Він вчився робити списки, нотатки, нариси.

Занотовуючи свої швидкоплинні думки, він зміг дотягнути себе до ясності, мов альпініст, який сантиметр за сантиметром дотягує себе до гірської вершини.

Тепер, у штучних сутінках, він складав список. Імена усіх дітей, які він міг пригадати з групи терапії Мей. Він знав, що там було діток з двадцять, але вдалося йому пригадати лиш шістнадцятеро. Розум ширяв деінде. Він скопіював в телефон фото Стрікленда з невідомою жінкою і вдивлявся в нього. Бентега надії і роздратування нутрували в середині, проте скоро стишились. Почуття було, немов він засинав, але пульс бубонів наче від перегонів. Вчений намагався пригадати чи бува тахікардія не є симптомом голодування.

На якусь частку хвилини, ботанік прийшов до тями, настільки ясної і прозорої, в якій він не бував днями. Він сам почав розсипатися. Його особистий каскад з’явився на обрії і він не зможе підтримувати розслідування без спочинку. Без протеїну. Він вже наполовину зомбі.

Йому потрібно знайти допомогу. Погляд його посунув до списку дитячих імен. Йому потрібно знайти допомогу, але спочатку він перевірить, просто перевірить. Він піде до… до…

Стулив повіки, насупився. Він знав відповідь. Він знав що він знав. Пост безпеки. Він піде туди і запитає про кожного зі списку. Відкрив очі, вніс пост безпеки в список дій, ухопив думку. Блокпост ООН. Блокпост Марсу. Всі ці місця куди він ходив раніше, день за днем, проте з новими питаннями. Це буде не складно. А потім, коли він знатиме, буде якесь інше завдання. Йому знадобилася хвилина, аби розібратися що це було, а потім він додав внизу сторінки.

Отримати допомогу.

- Вони всі зникли, - розповідав Пракс, і дихання, хмарками біліло на холоді, - всі вони були його пацієнтами і всі вони зникли. Шістнадцять з шістнадцяти. Ви розумієте подібну вірогідність? Це не випадковість.

Працівник служби безпеки не голився декілька днів. Довгий, злий льодяний опік червонів на щоці й горлі свіжою, необробленою раною. Він обличчям торкнувся неізольованої поверхні Ґанімеду. Його щастя що шкіра лишилася. На чоловікові було товсте пальто і