Настуся Соловейко - Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко

Я палала. Ллойд ніколи так відверто зі мною не говорив. Бальмон ще нічого не зробив, а я відчула зрадницький жар між ніг.

– Пере…. – все, що я встигла сказати перед тим, як гарячі губи накрили мої.

Його язик увірвався у мій рот, вивчав, пестив. Не тямлячи себе я відповіла й сама щосили притислась до ельфа.

Рукою він зарився в моє волосся і потягнув його назад, заставивши мене відкрити шию. А тоді вологими поцілунками спустився до вирізу сукні.

– Скажи, скажи, що ти теж мене хочеш, – шепотів він.

У напівтемряві очі Більмона світилися білим вогнем і це подіяло на мене як холодний душ.

А що, як все, що зараз відбувається, не справжнє? Що, як він мене змушує? Згадай хто він, Флоро! Він копався у твоїй голові, він знає, що ти хочеш почути!

– Відпустіть мене негайно, – поговорила я тремтячим голосом.

Ельф застиг і глянув на мене.

– Що сталося? Я зробив тобі боляче?

– А цього я не знаю, пане Бальмон. Ніч, замок – все це, що я відчуваю, це ж все не справжнє, чи не так? Ви мене змусили? Ви тоді достатньо побачили в моїй голові, а тепер граєте зі мною?

Я ніколи не бачила, щоб лице чоловіка втратило будь-які емоції. Він немов скам'янів! Навіть маска не змогла цього приховати. Очі перестали світитися.

– Ти так думаєш, Флоро? – спитав буденним тоном, наче ми говорили про погоду.

Я розгубилась. Чому він не заперечує? Просто скажи ні і я повірю!

Та Бальмон мовчав. Мовчала і я.

– Що ж, якщо так, і в мене нічого не вийшло, то я все ж таки повинен повернути тебе додому.

Відійшовши від мене він махнув рукою й ми опинилися перед домом Хинки.

– До побачення, пані, – сказав ельф і коротко вклонився.

Повернувшись до мене спиною, він віддалявся. Широка спина на тлі тьмяно осяяного нічного неба.

Я відчула, як в душі росте прірва.

Що я наробила? Може, я йому й справді подобаюсь?

А як же його очі? Вони горіли так само, як і під час допитів.

Отже, він все ж таки впливав на мене. Може, не так сильно, без болю. Можливо, ще тоді, коли приходив до бібліотеки.

Розвернувшись я понеслась у дім, на бігу стягуючи сукню і маску, впала на ліжко.

– Я не буду плакати! Я не буду плакати! Я ніколи не плачу! – повторювала сама собі, утім солені каплі котилися по щоках.

В руку тицьнулось щось тепле і я побачила дракона. Він забуркотів та ліг поряд зі мною. Хвіст оповив мою ногу, а крила торкнулися руки.

Поступово я заспокоїлась та заснула.

 

 

 

Дорогі мої читачі, сподіваюся історія вам до вподоби) А спонсором настрою до цієї глави є пісня Віктора Павлика - Ти подобаєшся мені)

 

Богиня Вета

Зоряний замок

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно