Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

— Тоді чим я можу вам віддячити? — ​запитав він зовсім тихо. 

Я подумав якусь мить. 

— У вашому товаристві є стенографістка, Бейла. Вона зробила фото аероплана… 

— Саме так, для наукового журналу у Варшаві! — ​пожвавішав він. 

— Від сьогодні ви її не знаєте, — ​сказав я. — ​І ніколи не знали. Це зрозуміло? 

Лібанський ствердно кивнув. 

IV 

Відень 

30 жовтня 1920 року 

Їдкий тютюновий серпанок непорушно висів у кабінеті, від чого ставало важко дихати. Шобер підвівся і прочинив вікно, впустивши всередину прохолодне вуличне повітря. Пора була вже післяобідня, ззовні долинув звук автомобілів і людські голоси. Дощ припинився. 

Його співрозмовник сидів непорушно, мовби спогади змусили чоловіка заціпеніти. У руках Вістовича дотлівала цигарка, і попіл потроху діставався до пальців. 

— Чи відомо вам, як склалася подальша доля цього інженера? — ​запитав Шобер. 

Поліціянт ледь помітно здригнувся, ніби прийшовши до тями. Загасив недопалок і потер пальцями скроні. 

— Як мені згодом стало відомо, тієї ж ночі Лібанський і справді зібрав речі, сів у своє авто й вирушив з міста, — ​сказав він. — ​Однак спочатку подався до Борислава. 

— Аби попрощатися зі своїм дітищем? 

— Так, щоправда, у доволі своєрідний спосіб. Виявляється, його аероплан ще жодного разу не здіймався в повітря. Планувалось це зробити лише за декілька днів. Тож Лібанський, знаючи, що цей момент вже не настане, вирішив випробувати своє творіння негайно. Залив у бак пальне, яке також зберігалося в ангарі, прибрав колодки з-під коліс і виштовхав усю неважку конструкцію в ніч. Потім запалив ліхтаря, завів двигун і стрибнув у кабіну… Все це стало відомо завдяки випадковому свідку — ​місцевому контрабандисту, який переховувався в поближньому лісі. Ніч була місячна, і він добре бачив, як машина, взявши короткий розбіг, здійнялась у повітря. Світло ліхтаря в кабіні описало над містом дугу, а потім вгорі почулося підступне чмихання двигуна. Врешті, Лібанський гепнувся з пристойної висоти, але вцілів. Пролежав кілька хвилин непритомний, а потім підвівся й облив аероплан пальним. Контрабандист стверджував, що летун при цьому плакав, наче мале дитя. Зрештою, чиркнув сірником, і полум’я охопило аероплан, мов купку хмизу. Не чекаючи, коли машина перетвориться на попіл, авіатор сів у своє авто й поїхав геть. 

Коли контрабандиста, що став мимовільним свідком усієї цієї драми, за добу схопили, він докладно розповів про побачене. Сподівався, очевидно, що пом’якшить собі долю й подальший вирок. 

На той час жандарми вже знайшли ангар і рештки аероплана. Інженера Кравчика та його помічника, які добували пальне та інші необхідні матеріали, заарештували. Лібанському вдалося втекти з Ґаліції. 

— Більше ви про нього не чули? — ​поцікавився Шобер. 

— Навпаки. За два роки інженер повернувся і продовжив свою справу. Достатньої кількості доказів проти нього так і не знайшлося, і контррозвідка, врешті, втратила інтерес. 

Вістович запалив нову цигарку. 

— Якби ж я тоді знав, що ця історія для мене стане лише передвісником іншої, значно ґрандіознішої, в якій авіація зіграє ключову роль, — ​сказав він. — ​І яка накличе на мене гнів одночасно Польщі й Росії. 

Шобер нахилився вперед. Будь-які спроби приховати палку цікавість до розповіді арештованого були б тепер марні. Утім, колишній лемберзький комісар не поспішав продовжувати розповідь. Тільки поволі підносив цигарку до рота й струшував попіл у попільницю. 

— Отже, відтоді ви були агентом Evidenzbüro? — ​нетерпляче запитав директор поліції. 

Комісар кивнув. 

— Саме від 1907 року й аж донедавна, доки Бюро не ліквідували. Згідно з документами, це сталося у вісімнадцятому, але структура існувала довше. 

— Вона існує й донині, — ​раптом сказав Шобер. — ​Треба бути ідіотами, щоб за теперішньої ситуації в Європі зруйнувати секретну службу. Навіть під тиском альянтів. 

— Що ж, тут вам відомо більше, ніж мені, — ​мовив Вістович. 

— Здається, я починаю здогадуватись, коли ви стали для поляків ворогом, — ​продовжив Шобер. — ​Часом не під час битви за Лемберг[105]? 

— Ні. Тоді я був у Відні. І тільки раз навідався до рідного міста, — ​заперечив арештований. — ​Все сталося на рік пізніше, коли поляки разом з українцями виступили проти більшовиків. Саме тоді я повернувся до Львова і звідти вирушив на схід, у сторону Києва, виконуючи своє останнє секретне завдання. 

— Все ще будучи нашим агентом? 

— Формально, так. Втім, на ділі, жодних прямих наказів з Генштабу я більше не отримував. І ніяких рапортів туди не надсилав. Все, на що я міг розраховувати, — ​лише можливість повернення до Відня і поновлення на поліційній службі. Хоча, по щирості, за тодішніх і теперішніх умов — ​це було немало. 

— Так, тепер я пригадую цю вашу «відпустку», — ​наморщивши лоба, промовив Шобер. — ​За вас і справді клопотали згори… 

Директор поліції витримав коротку паузу, а тоді продовжив: 

— Що ж, комісаре, тепер мені цікаво, що за завдання ви виконували, допомагаючи цій польсько-українській армії. Жодного рапорту немає… Тож залишається і далі сподіватися тільки на вашу відвертість. 

— Відвертість, — ​повторив комісар і скривив посмішку. — ​Після війни я вже не вірю, що це слово має цінність. По-справжньому відвертим буває лише ворог, який перезаряджає зброю й цілиться в тебе. Бажаючи тобі смерті, він жодної секунди не лукавить. З тих самих причин для мене не існує більше «щирості» й «довіри». Щирим можна бути тільки перед собою й довіряти лише собі. Попри те, я чимало вам розповів. І хотів би тепер зрозуміти, наскільки сильно пошкодую. 

Шобер випрямився в кріслі. Далі глянув на співрозмовника з деяким здивуванням, ніби щойно його тут зауважив. По обличчю директора поліції пробігла тінь роздумів чи то сумніву. Врешті чоловік дістав із кишені цибулину старомодного годинника й відкрив позолочену кришечку. 

— Якраз час пізнього обіду, — ​промовив він урочисто. — ​Зізнатися, вмираю з голоду. А ви? 

— Жартуєте, пане директоре? — ​запитанням відповів арештований. 

— Хіба можна жартувати на такі серйозні теми? Аж ніяк… І, щоб довести це, запрошую вас на обід до себе. 

Вістович, приголомшений таким несподіваним поворотом розмови, лише мовчки спровадив до попільниці чергового недопалка. 

— Щосуботи ми з дружиною зазвичай приймаємо гостей, тож пані Шобер буде не проти, — ​продовжив директор. — ​То як, згода? 

— Хіба мені можна звідси виходити? — ​перепитав Вістович. 

— Вважатимемо, що я особисто взяв вас на поруки. Після обіду зможете піти додому. 

— Надовго? 

— Маєте повернутись не пізніше ніж через вісімнадцять годин. Інакше в нас виникнуть серйозні проблеми. 

Чоловіки підвелися. 

— Не знаю, як мені сприймати такий