Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

надійним посередникам на міжнародному шпигунському ринку — ​вже напевно. 

І от зараз я мушу віддати йому в лапи людину, в чиїй вині навіть достатньо не переконаний. Утім, у наступну мить я згадав про Бейлу, про погрози Редля її заарештувати, й мої сумніви розвіялись. 

— Слухаю вас, комісаре, — ​полковник остаточно вивів мене з задуми. 

Я поклав перед ним конверт зі світлинами. Той дістав їх і від несподіванки присвиснув. 

— Це розробка Лібанського? — ​уточнив він. 

Я кивнув. 

— Невеликий ангар десь за Бориславом. Найпевніше, замаскований під щось інше. Склад озокериту, наприклад. 

— Чорт забирай, — ​продовжував дивуватись Редль. — ​Тепер зрозуміло, на що в нього йшли російські гроші… І от ця чортівня, комісаре, — ​він постукав пальцем по зображенню аероплана, — ​у випадку війни мала скидати бомби на голови нашим солдатам. З тилу! 

— Але ж він соціаліст. Мені здавалось, вони готуються до війни радше з панівним класом. 

— Не будьте наївним, комісаре, — ​відмахнувся полковник. — ​Хто, по-вашому, фінансує ліваків у Ґаліції? Російський генштаб. Ми, зрештою, робимо те саме. Пригадуєте, як минулого року, не без вашої допомоги, відправили тамтешнім революціонерам цілий вагон золота? 

Звісно, я пам’ятав. Це була спільна операція прусського Третього Відділу[101] та австрійського Evidenzbüro, а ми з Самковським опинилися тоді між молотом і ковадлом. 

— Щодо Бейли Цайсель, — ​змінив я тему. 

— Я вже забув про неї, пане Вістовичу. Не турбуйтесь… 

«Але згадаю, як тільки буде потрібно», — ​здавалось, хотів він додати після цих слів. 

Опинившись знову на вулиці, я з полегшенням зітхнув. Був радий, що забрався геть з того гнітючого помешкання. Цікаво, чи навмисне контррозвідка облаштовує явочні квартири в місцях, де думки про самогубство чи кінець світу можуть видатися найвеселішими. З голови, однак, не йшов авіатор Лібанський. Не те, що б я надміру переймався долею цього лівака, аж ніяк! Проте чуття підказувало, що в державній зраді він не винний. І коли Лібанський опиниться за ґратами або на шибениці, в цьому буде достатня частка моєї вини. 

— Дідько з ним, — ​сказав я вже вголос, наче хотів заглушити власне сумління. — ​Не можна працювати на контррозвідку, не забруднивши рук… 

На місто впала темна, мов сажа, ніч, з якою відчайдушно боролися газові ліхтарі. Їм, проте, вдавалось небагато: лише вирізати в чорному просторі продовгуваті освітлені конуси, в які часом потрапляли боязкі вуличні коти або поодинокі перехожі. 

Я обійшов невидиму в темряві Цитадель і почав поволі спускатися Калічою Горою, яка стрімко збігала вниз до вулиці Фрідріхів[102]. Ішов так повільно, як тільки міг, бо спіткнутися тут — ​означало майже напевно скрутити собі в’язи. 

Коли спуск скінчився, а до найближчого ліхтаря залишалося не менше десяти кроків, я відчув позаду себе чиюсь присутність. Подумав, чи варто прискорити крок, аби швидко дістатися до освітленої частини вулиці, проте одразу ж відкинув цю думку. Той, хто позаду, якщо в нього справді ворожі наміри, заледве чи дозволить мені це зробити. Тільки виставлю себе боягузом. 

Я різко повернувся і притулився спиною до стіни кам’яниці. У темряві також зупинились. Тоді я дістав цигарку й чиркнув сірниками. Ледве, втім, встиг закурити, як дві кремезні постаті виросли одразу навпроти, ніби їх, якимось дивом, привабило полум’я сірника. 

— Доброго вечора, комісаре, — ​хрипло привіталася одна із них. 

— Вітаю, панове, — ​відповів я і, видихнувши дим, обережно потягнувся до браунінга в кишені. 

— Як вам погода? — ​продовжив розмову мій невидимий співрозмовник. 

— Гівняна. Буде дощ. 

— Думаєте? 

— Переконаний. Небо у хмарах. 

— Так, видно не далі носа… 

Інша постать, що не брала участі в розмові, раптом підскочила до мене, ніби втративши терпець, і величезний кулак, який виринув з темряви, лунко приклався до моєї щелепи. 

— Це тобі від «Галицького молота», стерво, — ​промовив інший голос, не такий хриплий і не такий поштивий. 

Услід за цим новий удар прийшовся в живіт. Я зігнувся й вихопив нарешті браунінг. Перший постріл пролунав у повітря, вдруге я випалив навмання перед собою. У темряві почувся болісний зойк, а вслід за ним тупотіння двох пар ніг, що поступово стихало в темряві. 

Я витер з обличчя кров і сповз по стіні вниз. Дихати було важко, руки тремтіли. Виявляється, можна все життя прослужити в поліції, але так і не звикнути до нападів з темряви. Коли бачиш супротивника, то принаймні здатний оцінити свої шанси. Бо невідомість — ​це перший союзник ворога. 

З вулиці Фрідріхів я поспішив забратися якомога швидше. Якщо на звук пострілів раптово прибіжать поліціянти, доведеться забагато пояснювати. Мені цього вкрай не хотілося. 

Я рушив значно краще освітленою вулицею Оссолінських[103], звернув на Коперника, відтак вже збирався через Марійську площу вийти на Ринок і попрямувати до себе на Вірменську, але передумав. Швидким кроком я пішов уздовж Академічної до площі Фредра[104] й через однойменну коротку вуличку вийшов на Баторія. Зупинився біля брами будинку під номером 34. Натиснув ґудзик електричного дзвінка. 

Консьєрж відчинив не одразу. Лише за добрих десять хвилин у щілині з’явилось його стривожене обличчя. 

— Поліція, — ​без жодних зволікань промовив я і штовхнув двері вперед. 

— Але прошу пана… 

— Де мешкає Едмунд Лібанський? 

— Пан доктор у такий час вже… 

— Я запитав, де він мешкає. 

Сивоголовий чоловік стрепенувся усім своїм сухим тілом, ніби хтось вліпив йому потиличника. 

— Другий поверх, помешкання 10. 

Я подався сходами нагору. Опинившись перед потрібними дверима щосили загрюкав у них кулаком. 

— Пане Лібанський, це поліція! Відчиняйте негайно! 

Як не дивно, господар не зволікав. Двері прочинилися відразу, й на порозі постав авіатор. Одягнений він був у домашній халат, руки тримав рівно по швах, мов солдат, дивився на мене дещо зверхньо і сміливо. 

— Я чекав, коли ж ви нарешті прийдете, — ​кинув він. — ​Утім наша поліція, видно, така ж, як і ця недомонархія. Неповоротка й відстала… О, це консьєрж натовк вам пику? 

— Стуліть пельку, Лібанський, — ​гаркнув я і провів рукавом по обличчю, вкотре за вечір витираючи кров, що ніяк не зупинялась і вперто текла. 

— А ви покажіть легітимацію! Звідки я знаю, що ви справді з поліції? 

З моїх легень вирвалося важке зітхання. 

— Слухайте мене уважно, добродію. Військові знають про ваш аероплан у Бориславі. Не пізніше ранку сюди навідаються жандарми. Тому буде краще, якщо просто зараз ви складете валізу й чимшвидше поїдете з міста. А краще — ​за межі імперії. 

Я зібрався йти геть, однак він схопив мене за рукав. 

— Стривайте. 

Тепер господар був блідий, мов покійник. 

— Ви… ви один із них? Чи я можу вам вірити? 

— Це ваша справа. Можете сидіти тут і чекати жандармів. 

Він все ще міцно тримав мій рукав і намагався зазирнути в очі.