Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

годинник і зрозумів, що потратив на марні пошуки добру годину. Тоді сердито закрив довідник і гучно вилаявся. 

Повернувся Самковський, який за цей час встиг виконати моє завдання і навіть прикупити по дорозі свіжих прецлів. Запах свіжої здоби заполонив наш кабінет, зумівши пересилити навіть тютюновий дим. 

— Світлини будуть завтра вранці. Аналіз ґрунту — ​по обіді, — ​промовив він, поклавши одного прецля мені на стіл. Іншого він залишив собі й з апетитом вгризся зубами у хрустку ароматну скоринку. — ​У протокол нічого не внесуть, — ​додав він вже з повним ротом. 

Я вдячно усміхнувся. Якимось дивом, ад’юнкт завжди здогадувався, коли його шеф провадив справу офіційно, а коли інформація була потрібна приватно. 

Через деякий час я спустився вниз до чергового, де був телефонічний апарат. Задзвонив на комутатор і попросив з’єднати з комісаріатом у Бориславі. Після довгого потріскування і шипіння, з протилежного боку дроту врешті озвались: 

— Поліція. При апараті фельдфебель Проць. 

— Це Лемберг, Дирекція, — ​гукнув я у мікрофон. — ​Дайте комісара Лясецького. 

Доки унтерофіцер виконував моє прохання, я, мабуть, встиг би прогулятися на Кайзервальд і повернутись, але вдіяти нічого не міг. Мусив чекати. Врешті у слухавці почувся знайомий розважливий голос: 

— Комісар слухає. 

— Вітаю, Зеноне, — ​відповів я. — ​Це Вістович. 

— Адаме! Хай тобі чорт! Сто років не чув! 

Я добре знав свого бориславського колегу, тому глибоко вдихнув, набираючись терпіння, аби вислухати всі новини, які трапились, відколи ми розмовляли востаннє. А було це і справді давненько. Врешті, за чверть години, Лясецький запитав: 

— То, може, ти маєш до мене справу якусь? 

Я витер хустинкою змокріле чоло й коротко пояснив, що шукаю бориславського інженера, який має ім’я Станіслав і прізвище, яке починається на літеру К. 

У відповідь комісар пообіцяв допомогти, а тоді заходився розповідати про нестерпне життя у «тій провінційній дупі, де порядної людини не зустрінеш». Тут я вже не витримав і заволав, що не чую, мовляв, погіршав зв’язок… Після чого раптово повісив слухавку на важіль, з полегшенням зітхнув і повернувся до свого кабінету. 

Відповідь від Лясецького прийшла наступного дня вранці. Через чергового він повідомив, що знайшов такого собі Станіслава Кравчика, інженера, який наразі затруднений в «Акційному товаристві мінеральної олії». Також пан Кравчик виконує приватні замовлення. Мешкає у Східниці. 

— Додзвонювач просив передати, що запрошує вас до себе в гості, — ​додав черговий. 

— Цілком імовірно, що приїду, — ​сказав я без надмірної, щоправда, радості. 

Лише ввечері, під кінець робочого дня, ми змогли зустрітися з Самковським. Ад’юнкт повідомив, що моє завдання виконав. Вигляд у нього, втім, був дещо спантеличений. Як у людини, яка дізналась забагато й тепер не знає, в якій із комірчин своєї пам’яті зберігати це знання. 

— Почну зі світлин, — ​сказав Самковський і, витягнувши з паперового конверта кілька знимків, поклав їх переді мною. — ​Це, здається, літальна машина… Я колись про такі читав. 

— Аероплан, — ​уточнив я, беручи до рук по черзі кожне фото. 

Чималу хрестоподібну конструкцію з широкими крилами і гвинтами, яка спиралась на землю трьома колесами, було знято з усіх можливих ракурсів. На задньому плані проглядалася стіна ангара, в якому, очевидно, зберігали машину. 

— Не уявляю, як це може літати, — ​сказав ад’юнкт. 

— Я також. 

— А хто знимкував? — ​запитав він мене. — ​Ви, шефе? 

Я змовчав. 

— Як щодо ґрунту, Самковський? 

Мій помічник дістав з того ж конверта складений удвоє аркуш, випрямив його й поклав поруч із фотографіями. 

— Лаборант каже, що набір сполук досить характерний для нашої місцевості, — ​промовив він, — ​крім однієї суміші. У Львові вона майже не зустрічається. 

Самковський тицьнув пальцем у символи внизу сторінки. 

— Що це? — ​запитав я. 

— Нафта, комісаре. Зразок ґрунту, який ви мені передали вчора, походить з місцевості, де її має бути вдосталь. І якщо мова про Ґаліцію, то це майже напевно Борислав. Чи його околиці. 

«Що ж, — ​подумав я, — ​тепер усе сходиться: Бейла зробила ці фото в Бориславі. Літальна машина — ​це якраз і є та найбільша таємниця Лібанського, за якою полює Редль. Можна припустити, що авіатор збудував її на російські гроші. Залишається тільки одне питання: за що він у кафе «Орфеум» платив інженеру Кравчику? Однак і тут відповідь очевидна: Лібанському потрібне паливо й мастила для аероплана. Той усе постачав… Тепер, зрештою, і зрозуміло, що за схема була в кишені помічника інженера, якою я заволодів у такий ганебний спосіб, — ​план місцевості, де знаходиться ангар». 

У двері постукали. До кабінету зайшов черговий і повідомив, що мені телефонують. 

— Хто? — ​запитав я. 

— Якась пані. 

Я підхопився й щодуху кинувся вниз. Схопив слухавку. 

— Вістович, — ​видихнув у мікрофон. 

— Це було низько, Адаме, — ​почув я холодний голос Бейли. — ​Я не сподівалась. 

— Про що ти? 

— Не прикидайся… Скажи тільки, куди потрапили чи потраплять знимки? 

— Не можу сказати. 

— Що ж… 

— Я поверну фотопластинку! 

— Та невже? Коли? 

— За день-два. Якщо мовчатимеш і не скажеш Лібанському про те, що вони зникли. Будь ласка, Бейло! Це заради твого добра! Я все це, чорт забирай, зробив заради… 

Договорити я не встиг. Вона обірвала зв’язок. Мене охопила лють. Захотілося рознести ні в чому невинний апарат на друзки. Ледве стримавшись, я гримнув кулаком по столі, на якому той стояв. 

— На Бога, пане комісаре, — ​пролепетав збоку черговий. — ​Зламаєте, а винен я буду. 

Утім, зараз мені було не до нього. Удруге вхопивши слухавку, я знову задзвонив на комутатор. Попросив з’єднати мене за номером, який раніше дав мені полковник Редль для зв’язку з ним. Щойно зачув його високий тріскучий голос, попросив про негайну зустріч. Той погодився і назвав мені адресу. 

Квартира була в чиншовій кам’яниці на Пелчинській. Біля дверей мене зустрів кремезний тип у цивільному і, пильно оглянувши, провів усередину. Через вкрай малу кількість меблів, кімната здавалась величезною. Схоже, тут тримали тільки те, що справді може знадобитись: два облущені крісла, стіл із паперами і руїни креденса, на якому стояв телефонний апарат. Поруч із ним горіла гасова лампа. Довга портьєра щільно закривала єдине вікно. 

Редль сидів в одному з крісел і димів цигаркою. 

— Заходьте, Вістовичу, — ​сказав він після короткого вітання. — ​Сідайте. Даруйте мені цей інтер’єр, — ​він театрально повів рукою, — ​але, самі розумієте, явочна квартира й не мусить бути номером у готелі «Рітц»[100]. 

Я сів у крісло навпроти нього й кілька секунд помовчав, збираючись з думками. На інтер’єр було начхати. Згадав, як сильно не довіряю Редлю. Минулого року, коли доля нас обидвох одночасно занесла у Швейцарію і зіштовхнула лобами в круговерті шпигунської гри, я був готовий присягнути, що він сам торгує військовими таємницями. Може, й не продає їх напряму росіянам, але