Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

— Як вияв довіри, пане Вістовичу. Моєї довіри до вас і мого сподівання на взаємність. 

Шобер зачинив вікно і, промовивши «хвилинку», вийшов з кабінету. Повернувся за мить, одягнений у щільний тренч і з капелюхом на голові. У руках тримав пару тонких рукавиць. 

— Я живу на Куррентґассе, — ​сказав директор. — ​Пропоную прогулятися пішки. Це заледве п’ятнадцять хвилин звідси. 

— Ми майже сусіди, — ​усміхнувся комісар. — ​Я знімаю помешкання у провулку біля Кольмаркту. 

— Чудово! Die Welt ist ein Dorf[106], як кажуть у такому випадку. Ходімо. 

Директор поліції і комісар вийшли з кабінету й рушили донизу. Пройшовши два марші сходів, Шобер повів арештованого коридором, що оминав пост вартового. Щойно вони опинились на вулиці, Вістович роззирнувся, намагаючись зрозуміти, де опинився. 

Шобер замкнув ковані двері й поклав ключ до кишені. 

— Вам не обов’язково знати цю адресу, комісаре, — ​сказав він. — ​Я її не приховую, але й не афішую. 

— Мушу знати, куди завтра повернутись, — ​зазначив той. 

— Приходьте в поліцію. На місце служби. 

— Як скажете. 

Врешті вони помірним кроком рушили віденськими вулицями, що гладенькою бруківкою виблискували на скупому осінньому сонці й сіріли вологими кам’яницями. Шобер час від часу зупинявся, щоб розповісти комісару цікавинку про те чи інше місце. Збоку могло здатися, що двоє старих друзів, один з яких не віденець, знічев’я прогулюються містом, чекаючи, доки на міському обрії з’явиться підходяща кнайпа і поглине їх, мов біблійна риба пророка Йону[107]. 

Випадковий спостерігач був би вкрай здивований, дізнавшись, що один із них кілька годин тому віддав наказ арештувати іншого. І того іншого доставили під конвоєм до управління Staatspolizei, піддали спершу процедурі бертільйонажу, а потім змусили залишити відбитки пальців у похмурій лабораторії доктора Бека. 

На Штефансплатц Вістович почув позаду себе, як хтось голосно гукає його на ім’я. Озирнувшись, чоловік побачив перед собою розчервонілого Сташенка, молодого львів’янина, з яким уранці вони зійшлися на рингу в «Боксерському клубі». Той, видно, мусив багато пробігти, щоб їх наздогнати. 

— Пане Вістовичу! — ​видихнув той. — ​Радий вас бачити… Чи все з вами добре? 

Він покосився на Шобера, який з цієї тиради, звісна річ, не зрозумів ані слова. 

— Так, усе гаразд, — ​відповів комісар, трохи спантеличений такою зустріччю. 

— У клубі за вас турбуються, — ​продовжив юнак. — ​А добродій Наґель поставив на вуха всю околицю. 

Комісар усміхнувся. Авжеж, це було дуже подібно на Алоїза. 

— Скажіть йому, що виникло звичайне непорозуміння. Тепер усе владналося. 

— Так, але… 

— Ви ж самі бачите, пане Сташенко, я вільно йду вулицею, — ​комісар говорив якомога спокійніше, щоби той заспокоївся. 

Вістович раптом відчув майже батьківську вдячність до хлопця, але зраджувати цього не хотів. «Якби в мене був син, — ​майнула в нього думка, — ​він міг би бути таким, як цей Матвій. Сміливим, щирим, дещо гарячкуватим». 

— Ну гаразд, — ​промовив спокійніше Сташенко. — ​Не забудьте якось завітати до мене. Вугільна контора на Міхаелерплатц… 

— Я пам’ятаю адресу, — ​сказав Вістович і, кивнувши йому на прощання, поспішив до Шобера, який ввічливо відійшов на декілька кроків. 

— Ваш земляк? — ​поцікавився директор. 

— Один із багатьох, яким тепер що далі від дому, то безпечніше. 

Шобер зітхнув. 

— Боюся, безпека — ​завелика розкіш для усіх громадян колишньої монархії. Не лише для русинів. Для австрійця спокій сьогодні також не означає спокою завтра… Будувати республіку на руїнах імперії — ​однаково, що зводити будинок над урвищем. Будь-який необережний крок може стати останнім. У цьому, пане Вістовичу, і сутність демократії: рівність, але рівність над прірвою. 

Чоловіки невдовзі підійшли до помешкання Шобера на Куррентґассе. Це виявилась двоповерхова неоготична кам’яниця з офіциною і невеликим зґрабним балконом. До вхідних дверей під коротким навісним дашком провадили акуратні кам’яні сходи. 

— Офіцину й частину партера ми змушені здавати в оренду, — ​сказав Шобер, зніяковівши при цьому, ніби зізнався у дрібному злочині. — ​Такі часи… 

Господар натиснув маленький диск електричного дзвінка, й за хвилину двері прочинилися. На порозі постав слуга у старомодному фракові. 

— Добридень, Феліксе, — ​першим озвався до нього директор. — ​Попередь Пауліну, що я привів гостя. 

Той вклонився, забрав у прибулих верхній одяг і, між ділом, повідомив, що в пані Шобер також гостює подруга. 

— Чудово, — ​зрадів господар. — ​Люблю, коли субота схожа на суботу. Еріх не заходив? 

— Ваш син телефонував годину тому. Пані Шобер мала з ним коротку розмову. 

— Ну звісно. Нащо приходити, якщо можна відбутися телефонним дзвінком… — ​директор сказав це жартома, проте Вістович помітив, як сильно це його вкололо. 

— Еріх — ​мій молодший син, — ​сказав він, запрошуючи Вістовича до салону. — ​Єдиний, кого я можу сподіватися в гості на вихідні. Старший — ​військовий офіцер — ​здебільшого у відрядженні. А донька живе в Лінці… 

Чоловіки вмостилися у кріслах і завели трохи натягнуту розмову про те, про се, як це завжди буває, коли співрозмовники пам’ятають про існування головної теми, що висить над ними, ніби гільйотинний ніж, і якої, рано чи пізно, не уникнути. 

Повернувся Фелікс, приніс на срібній таці пляшку бренді та келихи. Налив гостеві й господарю. Потім поставив перед ними попільницю і поспіхом вийшов. 

Вістович підніс чарку з напоєм до рота і трохи відпив. Бренді смакував, немов божественний нектар, а найголовніше — ​заспокоював нерви. Якби реальність була хворобою, то бренді, без сумніву, — ​найкращим знеболювальним. 

Комісар мимоволі зиркнув на етикетку, але розібрати напис було годі. Літери добряче затерлися від часу. Шобер перехопив його погляд. 

— «Janneau», — ​приязно сказав він. — ​Арманьяк з моїх довоєнних запасів. 

— У вас чудовий смак, — ​похвалив гість. 

До салону зайшла пані Шобер у супроводі своєї гості. Чоловіки звелися на ноги. Незнайомих між собою представили. 

— Чоловік багато про вас розповідав, пане Вістовичу, — ​промовила з усмішкою Пауліна. — ​Знаєте, він має розкішний літературний талант і саме потребує героя для… 

— О боже! Люба! — ​перебив її господар дому. Його щоки почервоніли, мовби від доброго ляпаса. 

— Гаразд, гаразд! — ​мовила пані Шобер. — ​Більше про це ні слова! А ви, комісаре, дайте слово честі, що також негайно забудете почуте. 

Вістович, утім, майже не чув її слів. Він прикипів очима до гості й відвів погляд тільки тоді, коли це вже ставало непристойним. Жінка, років сорока, яку господиня представила, як пані Віґельбаум, власницю салону капелюшків на Рінґштрассе, була не менш вражена. На мить в її очах зблиснув страх, змішаний зі здивуванням, ніби Вістович був привидом. Скориставшись тим, що подружжя Шоберів досі напівнатяками обговорювало таємні літературні амбіції господаря дому, гостя подала комісарові непомітний знак, що означав «Мовчи!».