Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

— То на нього не заведено жодної справи?

— На ті руки — ні. Комунальні платіжки. Телефонні дзвінки. Все веде в нікуди. Підставні імена, підставні компанії. Порожні банківські рахунки.

— Як у наш час комусь вдалося таке провернути?

Він хитає головою.

— Зазвичай зрештою вдається вийти на якусь юридичну фірму — але не тут. Зараз нам відомо навіть менше, ніж спочатку.

— Не зовсім, — відповідаю я.

— Що ви маєте на увазі? — питає Чен.

— Скільком людям таке вдалося б? Звучить як непогана зачіпка. Та не мені вам про це говорити. У вас усе під контролем.

Я розумію, що поводжуся, мов зарозумілий придурок. Але, здається, я, чорт забирай, заслужив таке право.

Хай працюють далі. Я не збираюся сидіти осторонь. Я знаю: він десь там і він набагато, набагато розумніший, аніж усім нам здається.

Як Джо Вік, він зміг лишатись невидимим, хоча вбивав у всіх під носом.

Але тепер, коли почали з’являтися тіла, його маскування дає слабину.

Розділ 29. Погляд з висоти

Я лежу на ліжку у своєму готельному номері поруч із лос-­анджелеським аеропортом і розмовляю з Джилліан. На екрані мого ноутбука її обличчя, підсвічене вогнями Лос-Анджелеса за вікном.

Я дивлюся на неї й заспокоююся. Не лише тому, що її русяве волосся та зовнішність містечкової красуні сповнюють моє серце теплом. А ще й тому, що ми пережили наймоторошніші події, які лиш можна уявити, й між нами утворився зв’язок, який годі збагнути іншим парам. Хоча технічно ми не пара. Ми досі намагаємося зрозуміти, хто ми одне одному.

Останню годину я намагався пояснити все, що зі мною сталося, позаяк відчуваю провину, адже кілька днів не виходив на зв’язок.

— То що думаєш? — питаю.

— Ти зарозумілий гівнюк, — відповідає вона.

Цю жінку не можна не любити. На слова вона не скупиться.

— Звісно, якщо не рахувати тієї частини, де…

— Що ти хочеш почути? Ти страшенно пихатий. Тобі треба повернутися в Остін і дати справжнім поліціянтам виконувати свою роботу. Складається враження, що зараз саме це ти й хочеш від мене почути.

— Ні… Ні… Тобто… Що? Я пихатий?

— Так. Жодних сумнівів. Але більшість твоїх дупоголових учених друзів такі ж самі.

— Справедливо. Проте люди часто схильні переоцінювати свої знання, не маючи при цьому ніякого досвіду, — відповідаю я.

— Ти розповідаєш їм, як слід брати відбитки чи допитувати підозрюваного?

Я не згадую про велосипед, бо й так розумію, до чого вона хилить.

— Ні. Я просто…

— Переймаєшся, щоб не з’явився новий Джо Вік? Не варто. Він такий один. От про цього хлопця ти взагалі нічого не знаєш.

— Як і поліція. Це мене й хвилює.

— Чого ти боїшся?

— Вони викопають тіла, проведуть аналізи й лишать справу незакритою, аж доки не станеться щось іще.

— Замість того, щоб…

— Діяти.

— Шукати в лісах Монтани мертвих автостопників?

— Типу того. Слухай, я не сумніваюся в їхній компетентності.

— Доволі сумнівний комплімент від шановного доктора Тео Крея.

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

Іноді вона буває надто проникливою і знає, на які важелі натискати.

— І що ж?

— Цей Іграшковий Майстер безкарно вбивав не менше десяти років. А вони навіть не здогадувалися про його існування. Чи про те, що його жертви взагалі були жертвами. Ми знай­шли будинок. Мало того, що його там немає, так іще й відбитки пальців заводять у глухий кут. Якщо це взагалі його відбитки.

— І ти не віриш, що вони здатні його впіймати?

— Гадаю, — пояснюю я, — що якби його можна було впіймати, вони б прямо зараз ішли по сліду. Та насправді у них немає жодної зачіпки. Навіть фальшивої. Звичайно, це зміниться, скоро почнуть телефонувати люди, що не мають справжніх зачіпок, і пускатимуть поліцію хибним слідом… Єдине, що вони поки зробили, — не розповіли громадськості про зв’язок убивств із легендою про Іграшкового Майстра. Не знаю, чи це справді гарна ідея. Втім, так їм вдасться розмежовувати тих, хто несе повну маячню, і тих, кому насправді щось відомо.

— А що, як з’являться нові свідки? — питає вона.

— За останні роки їх було багато. І ось іще одна проблема: остання жертва зникла кілька тижнів тому, та поліція навіть не може пов’язати цю дитину зі справою. Здається, вони хочуть вірити, що свого часу вбивця розійшовся не на жарт, а тоді помер чи потрапив до в’язниці деінде.

— То ти вважаєш, що він досі поблизу?

Я злегка знизую плечима.

— Залежить від розміру території, яку ти маєш на увазі. Я порівняв мапи можливих випадків із іншими даними і виявив дещо цікаве.

— Ну, звичайно, — відповідає вона.

— Зараз по дупці заробиш.

— Не дражнися. «Що ж виявив неймовірний доктор Крей?» — питає захоплено студентка в обтислому светрі й короткій міні-спідниці, — вона помічає мою розгубленість і починає сміятися. — Як ти взагалі міг учити студентів?

— По-перше, вони так не вдягалися. Вони більше скидалися на бездомних. По-друге, не зважай. Можна, я все ж поясню, що ж незвичайного знайшов?

— Так, сер.

— Коли хижак надто активно полює і з’являється ризик, що тварини в окрузі можуть зрозуміти його методи — наприклад, коли вовк полює на стадо оленів — в ідеалі він знаходить запасне стадо… якщо є така можливість. Якщо стадо починає захищатися, хижак рушає далі, але потім повертається й перевіряє ситуацію. Якщо настрій стада нормалізується або воно навіть не розуміє, як слід реагувати, — вертається і знову полює — часом іще самовпевненіше, позаяк здобич не здогадується про його існування.

— То Іграшковий Майстер звалив, але постійно спостерігав за районом?

— Саме так. Лос-Анджелес — місто, надто багате на потенційних жертв, тому без прямої необхідності покидати його немає сенсу. Хоча, підозрюю, у нього був і варіант «Б» — альтернатива, пов’язана або з роботою, або з соціальними звичками, або з тим, що просто треба було колись щось вибрати. Можливо, там і виникне сильніший сигнал, який мені вдасться знайти. Я маю на увазі, що його легше буде знайти, позаяк він не там, де так легко вдавалося маскувати свої дії.

— І що, поліція не вкурила, що ти намагався пояснити? — питає вона саркастично. — Тео, я не розумію нічого з того, що ти сказав. А я була поруч, коли ми шукали тіла й намагалися зупинити Джо Віка.

— Копи не тупі. Ґленн був розумним. Набагато розумнішим, аніж показував.

— Так, але навіть він тебе не розумів. І, можливо, це коштувало йому життя. Багатьох життів.

Якусь мить ми мовчимо, думаючи про Ґленна.

Вона заговорює першою.

— То ти просиш у мене дозволу розпочати пошуки цього вбивці? Тобі не до мене. Хай це егоїстично, але я не хочу, аби ти знову опинився в небезпеці. Та я тебе знаю. Знаю, що ти це так просто не лишиш. Особливо якщо страждають діти. Але… — вона робить паузу. — Відчуваю, ти ще щось намагаєшся з’ясувати. Тобі ще щось не дає повернутись додому.

Я глибоко зітхаю.

— Справи в OpenSky дещо ускладнилися. Там були б справді вигідні перспективи, якби я не налажав. Не знаю, чи