Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

class="book">ворухнеться в мені до нього така дяка і така приязнь! Як до Хаміда, який

урятував нас із в'язниці. Мене і нас. Ось тобі й Азія, ось тобі і дикі люди, ось тобі світ, Даниле!» Данило спробував було підвести голову, хотів ще

щось сказати Айдарові, та приплив болю кинув його у темінь знову, і він

втонув у безпам'яті.

Як судомно стискається горло, вже віддавна, не одпускає біль, а

заплакати не може дванадцятилітній Данило. А яка ж спека серед яскравого

літнього дня, хилитається віз, що їде через село курною сільською дорогою, скриплять колеса, і похитується в лад возові малий Данилко, не одриваючи

очей от труни, в якій везуть його матір на сільський цвинтар.

Рано пішла із життя Ярина Тимошенкова, життя своє провела в наймах, малого не догледіла до пуття, не виростила, а відійшла. Відколи повіявся її

Семен за вогнем, що запалив на Волині й Поділлі Наливайко, не стало їй

життя при панському дворі. Та куди було подітися: все робила, що казали, найтяжче, найважче, аби жити, аби вижити.

Так і не дочекалася чоловіка. Ніколи. Казали, його разом з іншими

повстанцями стратили у Луцьку на площі. Страшно карали бунтівників, колесували, на палю саджали.

Плакала Ярина, всі сльози виплакала, нажила сухоти, чи то журба її з'їла, але померла, лишивши малого Данилка сиротою.

Поховали матір, і Данилко куди міг піти, як не до панського двору, де

жила челядь. Місце і йому знайшлося, а що вже був нівроку, то й до роботи

можна було ставити.

Кілька літ був підпасичем, робив усе, що наказували, хіба що їв і спав з

челяддю при панському дворі. Всі знали, що сирота, — хто приголубить, а

хто і скривдить. Терпів Данило, мовчав.

Найбільше любив хлопець старого Свирида, із ним завжди охоче

працював у стайні і коней любив, а що Свирид вже розповісти вмів щось, а

що вже знає усього, де там кому з ним змагатися. Казки про таємничі

скарби, про опришків і козаків, про мавок і перелесників, про чарівне зілля і

про цвіт папороті...

«Є інший світ, великий і добрий, таємничий і цікавий, Данил-ку, тільки

люди не можуть його побачити, бо серця в них сліпі. Лише коли прозріє

людське серце, запанує на землі лад і добро й усі будуть щасливі. А

станеться це тоді, коли знайдеться леґінь, який знайде в ніч на Івана Купала

цвіт папороті».

Повірив Данилко Свиридові. І якогось року на Івана Купала, -тремтячи

від страху, побрів-таки в ліс і блукав там цілу ніч, мріючи уздріти чарівний

вогонь квітки, що має палати таким блакитним світлом, що довкола геть усе

освітлюватиме, і в якусь мить навіть страх полишив Данилка, так хотілося

йому, щоби десь заблищала

квітка, засвітилася, і людське серце прозріло до злагоди й тепла, до щирості

й правди, і на світі запанували добро і справедливість.

Не знайшов.

Розповів Свиридові уранці, той зирнув на підлітка, вже п'ят-

надцятилітнього, й усміхнувся сумно на позначену в Даниловім обтічні

безсонну ніч, похитав головою.

— Живе в тобі уперта кров бунтарська, Данилку, недарма бать

ко твій з наливайківськими пішов, недарма. Не тадав я, що зва

жишся на таке, слово честі, не сподівався. Але хто вперто шукає, той неодмінно знайде, ось лиш коли і де, того напевне дізнатись не

можна. Так що шукай скрізь, шукай у всьому житті, завжди довко

ла себе і якось знайдеш! А зараз іди краще, поспи хоч трохи, я

скажу, що послав тебе кудись, іди ось у клуню та залазь попід стріху

на сіно, я тебе потім розбуджу.

Сумно стало Данилкові, ой же ж і сумно, бо вчув у словах старого

Свирида суміш сподівання і безнадії, віри і зневіри водночас, палкого

бажання і страченої сили.

— А чому ви не знайшли тої квітки, дядьку Свириде, чи ви не шукали?

— Не вмів я шукати, синку, не вмів! А доки до тями дійшов, то й час мій

скінчився, якого доля на шукання відвела. А ти шукай, ти такий, що

шукатимеш вчасно, аби ж тільки не опікся на вогні тих