Павло Архипович Загребельний - Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний

— I все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однiєї вагонетки, наполягав на своєму Андрiй.

— Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. — Подумаєш, командир знайшовся! Захочу — одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають, як Мулик умiє працювати!

— Роби, як знаєш.

— I робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.

По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але їм не довелося його пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився, як Мулик обливається потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку. Але Мулик не взяв.

— Я не курю, — збрехав вiн.

Увечерi полоненим не дали їсти. Фельдфебель сказав, що їжу вони одержать лише тодi, коли кожен з них виконає свою норму. Сьогоднi виконав норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.

Мулик од вечерi одмовився теж.

— У мене голова болить, — жестами показав вiн.

— Гаразд, — ласкаво сказав фельдфебель, — твої продукти не пропадуть. Ти з'їси їх завтра, коли в тебе перестане болiти голова.

На завтра їм не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однiєї вагонетки. Вмерти, але не здатися, — так вирiшили всi. Зате Мулик, якого молотили прикладами два конвоїри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.

Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою, буркнув:

- їж! То все твоєї Захочеш — фельдфебель дасть ще.

Мулик глянув на своїх товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi. Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби їх не загнали силою в оцю їдальню, вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть їх тiльки знущання. I вiн теж, поки не переступав порога цiєї кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда, вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! — аби тiльки хто знав.

А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не захотiв її й пробувати, одвернувся б од неї, як одвернулися всi iншi. Але ж вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми, болю й голоду. I коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн умре навiть ранiше — зараз, цiєї ж хвилини, якщо не простягне руки й не вiзьме отого шматка хлiба! Добре їм одвертатися — вони цiлий день сидiли на каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi спробували отак попрацювати натщесерце!

Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i несмiливо посунув уперед праву руку.

— О, будь ласка, — затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. — Хлiб? Маргарин? Будь ласка!..

Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодої кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отiєї золотавої мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби, мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою, шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою. "Зупинись!" — волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод.

Знов спазма стиснула горло Муликовi, й сльози безсилля потекли з його очей. Вiн сидiв, їв, запихався, мало не давлячись, i плакав вiд сорому перед товаришами, для яких бiльше не iснував. Тепер вiн розумiв, що отой юнак, отой хлопчисько, який попереджав його вчора, мав рацiю. Але було вже пiзно.

Коли їх замкнули на нiч у барак, Андрiй став ходити мiж нарами й шепотiти щось кожному на вухо. Лише Муликовi вiн не сказав нiчого, i той зрозумiв, що вiдтепер вiд нього все приховуватимуть.

Вранцi, пiсля вигуку вартового «ауфштеен», з нар зiскочив лиш Мулик, але побачивши, що всi iншi лежать непорушно, мерщiй залiз на своє мiсце. Солдат ще раз гукнув, щоб пiдiймалися, i, побачивши, що його нiхто не слухає, вибiг з барака.

Полоненi лежали непорушно, вдаючи з себе сонних. Жоден з них не поворухнувся й тодi, коли в барак увiрвалися всi конвоїри на чолi з фельдфебелем i, вигукуючи прокльони й лайки, забiгали в проходах помiж нарами.

— Бий! — скомандував фельдфебель, i солдати почали гамселити прикладами в дошки, намагаючись так пiддiти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з дошками. Деякi з них обертали гвинтiвки й кололи людей штиками, фельдфебель стрiляв угору з пiстолета.

Їм зараз хотiлося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали, що цим самим їм вдасться зламати опiр бранцiв, що мовчазна боротьба, яка почалася в кам'яному кар'єрi два днi тому, на цьому закiнчиться. Але вона ще тiльки починалася. Одна маленька невдача нiколи не означає, що програна вiйна, як i один незначний успiх не робить її виграною.

Через пiвгодини захеканим, запiненим солдатам все ж вдалося збити в купу сотню людей-тiней. Це була перемога без слави й честi, але вони були вдоволенi й нею.

— Отак, — сказав фельдфебель. — Тепер вам зрозумiло, проклятi свинi, що з вами буде, якщо ви вiдмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче заперечити? Держiть свої морди!

Йому нiхто не заперечував. Та й навiщо було це робити? Адже людина з пiстолетом в руках не стане слухати того, хто стоїть перед нею без зброї.

Андрiй Коваленко вийшов з барака