Павло Архипович Загребельний - Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний

Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а там — будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум. Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск. Повинен дбати про iнших…

Ой жито, зеленеє жито, не шуми своїм зеленим шумом, не край серця, не роз'ятрюй незагоєних ран!..

їх висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав построїтися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед.

За два кiлометри од залiзничної лiнiї стояв дерев'яний барак, обплутаний кiлькома рядами колючого дроту.

— Тут, — сказав фельдфебель, зупинивши колону. — Тут ви будете жити. Хто з вас знає нiмецьку мову?

Нiхто не вiдповiв.

— Ну? — погрозливо крикнув фельдфебель.

Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?" "А про що менi з ним говорити? — знизав плечима Коваленко. — Обiйдеться й без перекладача".

— Хто з вас кухар?

— Ми офiцери, а не кухарi, — тихо, але так, що всi почули, вiдповiв по-нiмецькому Андрiй.

— А, то ти знаєш нiмецьку мову, — пiдбiг до нього фельдфебель.

— Нi.

— Але ж ти говориш!

— Десять слiв.

— Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити їжу. Зрозумiло?

— Ми будемо варити по черзi, — сказав Андрiй.

— Комуна? — зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.

— Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! — кричав фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.

Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали, їх лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i єфрейтори, унтер-офiцери й фельдфебелi.

Хто зрозумiє цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на бранцях свою злiсть за те, що їм не вдалося бути серед тих, хто пройшов залiзним маршем по Францiї, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що їх громили пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд безсилого жаху перед далекою Росiєю, куди фюрер мiг послати їх не сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. I боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань — силi треба протиставити силу.

Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову построїли перед бараком i фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:

— Там робота. Зрозумiло? Марш!

Вони рушили з двору, i туман накрив їх своєю вологою товстою плахтою, як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цiєї непривiтної землi.

Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало її од барака, i каменi на її стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий, важкий камiнь.

Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти їх нагору, до залiзничної лiнiї. Так має бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер хай води починають.

— Давай! — гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна, й теж закричали: "Давай! Давай!"

Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант, що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд своїх нiг великий гострий камiнь, кинув його в лункий залiзний кузов.

— На такiй роботi належить видавати рукавицi, — сказав вiн, нi до кого не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, — А так не годиться. Од рук нiчого не лишиться.

— Що таке? Чому стоїте? — пiдбiг фельдфебель до переднiх.

— Рукавицi треба видати, — неголосно промовив Андрiй. — Без рукавиць працювати не будемо.

— Я з тебе пошию рукавицi! — замахнувся на Андрiя фельдфебель, але Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.

— Гаразд, — трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, — зараз я з'ясую в дирекцiї кар'єру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.

Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак, не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками. Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi, посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому схиловi, довгому й виснажливому, як марення.

До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його весь час пiдганяв один з охоронцiв.

— Закохався вiн у тебе, чи що? — пожартував Андрiй, опинившись пiд час обiду поруч з Муликом.

— Та "ай йому чорт! — вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячої густої брукви.

— Ти все ж не дуже старайся, — по-дружньому порадив йому Андрiй.

— Та для мене ця робота звична, — сказав Мулик. — Я до вiйни на кам'яному кар'єрi десятником працював. А до того — простим вантажником: возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з вагонетки в трюм, так воно як загримить!

— Тож дома, а то тут.

— Все одно робота, —