Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

що я не можу відмовитись від писання. — Знала, що тітка Елізабет цього не збагне, ніколи не могла збагнути. — Я не можу не писати, тітко Елізабет. Потреба писати у мене в крові. Наполягати марно. Я не в силі виконати таку обіцянку, то для чого ж мені обіцяти?

— У такому разі можеш залишитись дома, — сказала тітка Елізабет, насилу стримуючи гнів.

Емілі приготувалася до велично-урочистого виходу ображеної тітки з покою. Та тітка Елізабет і далі старанно штопала. Казати правду, Елізабет Муррей була приголомшена відповіддю Емілі. Адже збиралася вирядити її до Шрусбері, згідно з родинною традицією, що, зрештою, підтримували всі Мурреї. Однак умова, нею висунута, була її власною ініціативою. Гадала, наче випала їй чудова нагода відучити Емілі від тієї «базгранини», що є тільки марнуванням часу й паперу. Була впевнена, що задум її спрацює, бо знала, як сильно прагне Емілі їхати на навчання. І раптом ця нерозумна, недоречна, себелюбна впертість невдячного дівчиська! «Кров Старів дається взнаки», — з гіркотою думала тітка Елізабет, забуваючи про іншу спадковість — Шіплі. Що мала діяти? Зі свого досвіду вона знала: ніщо на світі не змусить Емілі відступити з позицій, колись нею зайнятих. Знала і те, що Воллес, Олівер і Рут не підтримають її дій, хоч і вважають писання Емілі справою дурною, даремною і не згідною з Мурреївськими традиціями. Елізабет Муррей передбачала цілковиту свою поразку, а така перспектива їй не подобалася. З якою насолодою схопила б нині за плечі цю бліду, худорляву істоту, що сидить перед нею на канапі, й трусила, трусила її до знемоги! Така юна, така тендітна — і така незламна! Протягом трьох з лишком років Елізабет Муррей силкувалася вилікувати її від манії писання і протягом трьох років не здобулася на перемогу.

Роздратована Елізабет завзято штопала, а Емілі сиділа непорушно, намагаючись побороти гірке розчарування й відчуття несправедливості. Поклала собі, що перед тіткою Елізабет не розплачеться, але насилу стримувала сльози. Воліла би, щоб Стоп не вимахував зараз хвостом із таким задоволенням, ніби з його котячого, з погляду сірого плеканого кота, все було якнайкраще. Жадала, щоб тітка Елізабет нарешті веліла їй залишити вітальню. Але та штопала і штопала, неначе в забутті, й не озивалася ані словом. Усе те разом складалося мовби в якесь лихе сновидне марення. Зірвався вітер, дощ заходився порощити об віконні шиби, а покійні Мурреї визирали очима, сповненими глибокого осуду, з темних важких рам. Не мали вони симпатій до «книг Джиммі», до всяких там «промінчиків» та альпійських вершин, до невсипущої гонитви за швидкоплинними, любими творчому серцю примарами. Яке ж бо чудове оповідання можна створити на матеріалі нинішньої сцени!

Зненацька двері відчинилися — ввійшов кузен Джиммі. Кузен Джиммі здогадувався, що тут відбувається, тож став біля дверей і взявся підслуховувати, аби здогади свої змінити на певність. Він знав, що Емілі ніколи не пристане на тітчину умову, сказав це Елізабет ще десять днів тому, під час сімейної наради. Був лише «дурнуватим» Джиммі Мурреєм, однак розумів те, чого розсудлива Елізабет Муррей ніяк не могла збагнути.

— Що тут діється? — запитав, дивлячись то на тітку, то на її племінницю.

— Нічого не діється, — зверхньо відказала тітка Елізабет. — Я надала Емілі можливість подальшого навчання, а вона її відкинула. Звісно, у цьому питанні вона має право розпоряджатися собою. Тут вона вільна.

— Не має вона права розпоряджатися собою. Не вільний-бо той, хто має за плечима тисячу предків, — мовив Джиммі тим урочисто-піднесеним тоном, яким зазвичай виголошував подібні сентенції. Елізабет щоразу в таких випадках проймав дрож: не могла вона забути, що цей тон, цей надприродний, сказати б, характер його слів спричинені її діями.

— Емілі не може обіцяти те, чого ти від неї жадаєш. Так, Емілі?

— Так.

І, всупереч твердій постанові, Емілі розплакалася — сльози потекли по її щоках.

— Якби могла, — вів далі кузен Джиммі, — то обіцяла б тітці, еге ж?

Емілі підтвердила й це.

— Ти зажадала надто багато, — звернувся кузен Джиммі до сердитої дами, схиленої над шиттям. — Ти вимагаєш, аби вона зреклася писання взагалі. Зажадай, щоб вона перестала писати деякі твори. Емілі, ти згодна відмовитись від писання творів певного роду? Чи здатна відмовитись, як ти гадаєш?

— Якого роду? — занепокоєно спитала Емілі.

— Ну, скажімо, речей «неправдивих», — кузен Джиммі присів поруч Емілі й поклав руку їй на плече. — Елізабет не припиняла орудувати голкою, але рухи свої уповільнила. — Наприклад, перестати писати оповідання, Емілі. Її обурює передусім те, що ти пишеш оповідання. Вважає це брехнею, та й годі. Інші твори не так її дратують. Як гадаєш, Емілі, ти могла б не писати оповідань протягом трьох років? Освіта — то велика річ! Твоя бабця, дружина Арчібальда, віддала б кілька років життя за змогу отримати добру освіту — я сам чув, і не раз, як вона це казала. То що, Емілі?

Емілі напружено міркувала. Як же вона любила писати новели! Важко їй буде зректися цього на довгих три роки. Зате віршуватиме — про що буде думати, про те й віршуватиме. Буде описувати людей, яких зустрічатиме, у низці начерків і замальовок, далі вестиме свій щоденник, а в нім зображуватиме події свого та навколишнього життя із забарвленням то гумористичним, то сатиричним, а то й трагічним, залежно від характеру події та особистого настрою.

— Спробуй… спробуй, — пошепки переконував кузен Джиммі. — Чимось треба поступитися, Емілі. Ти ж завдячуєш їй стількома добрими ділами. Поступися їй наполовину…

— Тітко Елізабет, — озвалася Емілі тремтливим голосом, — якщо ти згодна відправити мене до Шрусбері, я обіцяю, що протягом отих трьох літ не напишу й рядка, який не був би правдою. Цього, сподіваюсь, достатньо? Бо це все, що я можу тобі обіцяти.

Елізабет штопала ще хвилину, поки зволила відповісти. Кузен Джиммі з Емілі вже встигли подумати, що відповіді не буде взагалі. Врешті-решт, вона відклала шиття й підвелася.

— Добре. Хай буде так. Звісно, передусім я незадоволена тим, що ти базграєш оповідання, тобто вигадуєш усілякі нісенітниці. Що