Чак Паланік - Задуха

— Морті, я вам за що плачу?

Пейдж Маршалл каже:

— Ви можете брехати моїм пацієнтам і допомагати їм розв'язувати конфлікти, які мучать їх усе життя, але не брешіть собі. — Вона замовкає на кілька секунд і додає: — І мені також не брешіть.

Вона мовить:

— Вам краще, щоб вона померла, ніж аби вона видужала.

І я кажу:

— Так. Тобто ні. Тобто я не знаю.

Усе своє життя я був для мами не стільки сином, скільки її заручником. Об’єктом для її соціальних і політичних експериментів. Її особистим лабораторним щуром. Тепер же вона — цілковито моя, і я не дам їй утекти: померти або видужати. Я просто хочу, щоб поруч був хтось, кого можна рятувати. Щоб поруч був хтось, кому я потрібен. Хто не може без мене жити. Я хочу бути героєм, але не одноразовим героєм. Навіть якщо це означає, що вона назавжди залишиться калікою, я хочу стати для неї постійним рятівником.

І я кажу:

— Я розумію, що це звучить жахливо, але я не знаю… Ось що я думаю.

Тепер, за ідеєю, мені б треба сказати Пейдж Маршалл, що я думаю насправді.

Я маю на увазі, що мене вже дістає, що я вічно не маю рації, лише тому, що народився хлопцем.

Я маю на увазі, скільки разів людина має почути від усіх і кожного, що вона — деспотичний ворог, перш ніж вона вирішить здатись і дійсно стане для всіх ворогом. Я маю на увазі, що чоловічими шовіністами не народжуються, ними стають, вірніше, жінки самі роблять нас шовіністами. Самі.

Через якийсь час ти розумієш, що легше просто визнати, Що ти — сексист і тварюка, нестерпний, бездушний, безсердечний кретин. Жінки мають рацію. А ти — ні. Поступово ти починаєш звикати до цієї думки. І починаєш виправдовувати їхні очікування.

Навіть якщо черевики тобі не по нозі, ти однаково їх натягаєш.

Я маю на увазі: у світі, де більше немає Бога, хіба мами не стали для нас новим богом? Останній священний оплот — неприступний і нездоланний. Материнство — останні чари, які ще лишились у світі. Але чари, недоступні для чоловіків.

Так, мужики твердять, що вони дуже раді, що їм не треба народжувати, проходити через увесь цей біль, спливати кров'ю… але насправді все простіше. Як мовиться, кишка тонка. Не дозріли ще. Мужики просто фізично не здатні на цей нечуваний крок. Фізична сила, здатність до абстрактного та логічного мислення, статевий член — усі переваги, які буцімто є у мужчин, це лише видимість.

Статевим членом навіть цвяха не заб'єш.

Жінки — більш розвинені істоти. Ніякої рівності статей немає й не може бути. Коли мужчини почнуть народжувати, ось тоді можна буде говорити про рівність.

Я міг би сказати це Пейдж. Але не говорю.

А говорю я зовсім інше: що мені просто хочеться стати для когось ангелом-хранителем.

«Помста» — не зовсім вірне слово, але це перше, що спадає на думку.

— Тоді врятуйте її, — каже лікарка Маршалл. — Переспіть зі мною.

— Але я не хочу рятувати її до кінця, — кажу я. — Мені страшно її втратити, але ще страшніше — втратити себе.

Мамин щоденник — і досі в мене в кишені. І мені ще треба сходити за пудингом.

— Ви не хочете, щоб вона померла, — каже Пейдж, — але й не хочете, щоб вона видужувала. Так чого ж ви хочете?

— Я хочу, щоб у мене був знайомий, який читає італійською, — кажу я.

І Пейдж запитує:

— А що треба прочитати?

— Ось. — Я показую їй щоденник. — Це мамин щоденник. Італійською.

Пейдж бере в мене зошит і швидко гортає. Вуха в неї злегка почервоніли, наче вона сильно збуджена.

— Я чотири роки вивчала італійську, — каже вона. — Я можу прочитати, що тут написано.

— Просто мені хочеться, щоби хто-небудь од мене залежав, — кажу я. — Врешті-решт, пора вже ставати дорослим.

Усе ще гортаючи зошит, лікарка Пейдж Маршалл каже:

— Ви хочете, щоб вона залишалася безпомічною, і ви могли б про неї дбати і все за неї вирішувати. — Вона дивиться на мене й мовить: — Схоже, що ви хочете бути богом.

Розділ дев’ятнадцятий

Чорно-білі курчата бродять похитуючись по колонії Дансборо. Курчата-каліки із приплюснутими головами. Або без крил, або тільки з однією ногою. Або взагалі безногі — вони повзають черевом у грязюці, відштовхуючись од землі крильцями… Сліпі курчата — без очей. Курчата без дзьобів. Вони такими народилися. Недорозвиненими, дефективними. Їх курячі мізки ще до народження перетворилися на бовтанку.

Невидима межа між наукою і садизмом тут стає видимою.

Мій мозок, до речі, не набагато кращий. Подивіться на маму, і все стане зрозумілим.

Треба б показати цих курчат лікарці Маршалл.

Хоча вона навряд чи зрозуміє.

Денні лізе в задню кишеню штанів і дістає сторінку оголошень, вирвану з газети та складену в маленький квадратик. Це — явна контрабанда. Якщо вельми поважний лорд-губернатор це побачить, Денні поженуть звідси без розмов. Просто на скотарні, біля входу до корівника, Денні передає мені складений газетний аркуш.

За винятком цієї газети, ми такі історично достовірні, що все, надіте на нас зараз, у цьому столітті мовби й не прали.

Туристи фотографують, щоб забрати як сувенір який-небудь момент твого життя. Туристи знімають тебе на відео — і ти стаєш частиною їхньої відпустки. Вони знімають тебе, знімають калічних курчат. Кожне намагається зупинити мить. Законсервувати час, розбити хвилини на кадри.

Із корівника долітають звуки — немовби хтось усмоктує повітря крізь туго набитий косяк. Двері зачинені, тому нічого не видно, але я вловлюю мовчазне напруження, як буває, коли декілька людей зберуться в коло і розкурюються, затримуючи дихання. Хтось кашляє. Якась дівчина. Урсула, молочниця. Запах дуру такий густий, що кашляють навіть корови.

Ми з Денні прийшли сюди не просто так. Ми прийшли збирати коров'ячі коржики. Простіше сказати, коров'ячі кізяки. Денні мені каже:

— Прочитай, друже. Оголошення, яке в колі. — Він розгортає газету. — Ось воно. — Оголошення обведено червоним фломастером.

На очах у молочниць. На очах у туристів. Нас точно спіймають — на сто відсотків. Із тим самим успіхом можна було просто піти здаватися вельми поважному лорду-губернатору.

Газетний аркуш іще теплий — нагрівся від заду Денні, й я кажу:

— Тільки не тут, друзяко, — і намагаюсь усучити газету назад Денні.

І він каже:

— Вибач, я зовсім не хотів тебе підставити. Якщо хочеш, я сам тобі прочитаю.

Школярі, яких приводять сюди на екскурсії замість уроків, обожнюють ходити до курника й дивитись,