Йон Колфер - Список бажань

Нічого. Ще настане час, брамничку, настане, думав Вельзевул.

— Слухай, Петю. Ця ірландська дівчинка…

— А що з нею?

— Вона з’являлась у Раю?

— Чого б це? Хіба твій Ловець душ повернувся з порожніми руками?

— Який Ловець? Я спливаю кров’ю, Петре.

— Невже? — кинув Петро.

— Ти її бачив, га?

Запала довга мовчанка. Петро боровся зі своїм обов’язком. Святі не мають права казати неправду, навіть демонам.

— Ні, — врешті-решт видихнув він. — Її не було й близько.

Вельзевул вишкірився.

— Гаразд, я певен, вона підпише собі вирок і без нашої допомоги.

— Саме так, — гарикнув Петро, відбиваючи дзвінок.

Демон на радощах ушкварив джиґу. Гра триває. Він хутко попростував до комп’ютера, вмонтованого в стіну.

— Центральний? — сказав він, злегка торкаючись губами мікрофона.

— Центральний слухає, — відповів голос оскароносної акторки. Лауреатки Оскарівської премії, у пеклі їх до біса. Вони так само легко продають свої душі, як і комп’ютерники.

— Це Номер Два. — Він ненавидів ці псевда. Навіщо Повелитель наполягав на їх уживанні? Так, ніби хотів посміятися зі свого помічника.

— Кажіть далі, Номер Два.

Може, Вельзевулові здалося, проте він таки чув ледь стримуване хихотіння.

— Нехай Миїші спуститься в камери попереднього ув’язнення.

— Так, пане. Уже, пане.

— І скажи йому, хай прихопить інструменти.

Охорону посилили відчутно. Тепер довкола стадіону, за винятком хіба що буди охоронців та шестиметрової височини воріт, установили паркан із металевої сітки. Камери стеження гули на бетонних стовпах.

— Я ж казала тобі, — процідила Меґ з таким докором, на який здатні лише діти.

Лоурі вирішив, що саме час запалити сигару.

— Ну що ж, ти мала рацію. Вперше. І що ти збираєшся робити?

— Те саме, що й з Деззі. Покопирсаюсь трохи в мізках охоронців, тоді “Сезаме, відчинись!” — і ми пройшли.

Лоурі підніс запальничку до сигари. Легкий спалах зчервонив обличчя, наче наплив крові.

— Ні. Не піде.

Меґ скривилася, зморшки поповзли з носа на щоки.

— Не піде? А то чого? Що, занадто просто? А може, ти хочеш поцьомати ще й охоронців?

— Я мушу вдертися, — пояснив Лоурі. — Все має бути ризиковано. І край.

— Я не знаю, що від такого вдирання робитиме моя аура. Саме воно й зашкодило мені в першому житті.

— Незабаром дізнаєшся. Ходімо!

І перше ніж Меґ устигла заперечити, Лоурі вже човгав дорогою, його сигара тремтіла, як п’яний світлячок. Вони йшли туди, де паркан виходив до будинків і де наразі було темно.

— Тут. — Лоурі поклав руку на груди й важко задихав.

— Ну-бо, ще одну сигару. Що, слабо?

Старий жбурнув недокурок додолу й затоптав його підборами своїх нових черевиків.

— Твоя правда. Нема потреби прискорювати… події.

— Угу, тут ти перелазив через паркан. П’ятдесят років тому.

— Більше.

Знизу паркан здавався височезним. Справжнісінький парканний Еверест. Нездоланний. І навіть коли тобі вдасться видертися на таку височину, послужлива камера стеження зафіксує твою мармизу на віки вічні.

Лоурі закашлявся. Спершу тихо, відтак переходячи на крещендо, біль розходився по всьому тілі. Старий відчував, як дзвенить у вухах. Він згадав свою болячку. Меґ спустилася до Лоурі.

— Ти певен, що хочеш дертися через паркан, напарничку?

Кашель перейшов у ядуху.

— Чи певен? Так. Доки ще маю силу.

— Тоді окей. Дозволь мені прибрати ту камеру. До війни її не було, їй-богу.

Лоурі виплюнув згусток слизу в траву.

— Атож.

Меґ полетіла до верхнього краю паркану. Металева камера загула й повернулася до неї, як цікавий до всього робот. КАМЕРА, подумала Меґ, різко повертаючи об’єктив праворуч. Познімай-но трішки іншу ділянку газону.

Зверху Лоурі здавався ще нещаснішим. Навіть новий костюм не міг приховати його сутулих плечей і тремтячих рук. Було цілком зрозуміло навіть підліткові, що Лоурі довго не протягне. Шість місяців можуть обернутись на шість тижнів або й днів, якщо все діятиметься з такою швидкістю.

— Лоурі, тобі треба лягти в лікарню, — тихо мовила Меґ, спускаючись із паркану.

— Ні, — гарикнув старий, краплини холодного поту блищали на його чолі. — Що я зроблю, лежачи в ліжку? Те, що робив усе своє життя. Нічого! Ну то як, ти мені допоможеш?

— Не знаю. Не певна.

— Переймаєшся своєю дорогоцінною аурою?

— Ні. Здуру хвилювалася за тебе.

І обоє замовкли. Схоже на те, що вдача залишається з тобою навіть по смерті. Проте в Меґ була перевага: вона не відчувала, як гострий вітер пронизує ноги до самісіньких кісток.

— То що? — врешті-решт озвався Лоурі, потерпаючи, що мусив першим порушити мовчанку.

Меґ зітхнула.

— Посувайся.

Вселятись було щораз легше. Так ніби вона знала, в якій частині мозку розміститися. Жодних тобі проблем із цими доставучими старечими спогадами чи болячками. З неї годі, вона нічого цього не хоче. А ось лізти було куди важче, ніж вселятися. Меґ відчувала, як її енергія згасала: так неначе вона задихалась, але подумки, звичайно. (Якщо