Йон Колфер - Список бажань

— Гадаю, після цього ніхто з хлопців не розмовляв із тобою.

— Якби тільки це.

— Що ще?

— О, навіть важко сказати.

— Ну, розповідай.

Лоурі глибоко вдихнув.

— Коли я злазив із паркану, мене спіймали.

— Упс.

— “Упс” — саме те слово. Нічний сторож викликав коледжних братів. Ті приїхали бусиком і стали виловлювати хлопців, як худобу.

— Б’юся об заклад, їм це не сподобалось.

— Ще б пак. Поголовне покарання. Відрахували всіх…

— Окрім тебе.

— Окрім мене. Але й це не все. Брати оголосили всім, що мій учинок був зразком розумного рішення. Уяви собі, тебе називають розумним перед чотирмастами хлопчаками!

Меґ здригнулася.

— Капець.

— До кінця року зі мною ніхто не розмовляв.

— Ти хочеш повернутися.

— Я мушу повернутися. Це була та мить, коли моє життя могло стати інакшим. Тобі таке, певно, знайоме, Меґ. Якась одна-єдина мить — і все летить шкереберть.

Перед очима в Меґ спливла та мить, коли вона стояла перед помешканням старого, розмірковуючи, вдиратись їй чи ні.

Вона кивнула головою:

— Розумію. Ти мусиш повернутися.

Лоурі зітхнув:

— Дякую.

— Думаю, ти не збираєшся повертатись і записуватись на екскурсію?

— Ні. Важливо пробратися на стадіон крадькома.

— Я так і знала. Здається, в моєї аури купа проблем.

— Та які вже такі проблеми? З твоєю силою ми простісінько впораємось із парканом та сторожем.

— Ха-ха. З часів Першої світової вони могли посилити охорону.

— Другої.

— Паралельно. Домовляємося: вдираємось на стадіон, трохи побігаємо там і назад. Окей?

Лоурі пересунув сигару в другий куток рота.

— Нічого складного. Лише туди й назад. Їй-богу. — Він підвів очі. — Нащо їм посилювати охорону? Щоб хтось, боронь Боже, не покрав трави?

Ригачка й Гоп перебували в камері попереднього ув’язнення номер дев’ять. Митники не знали й близько, хто це такі, і не впускали без вказівки знизу. Вельзевула витягли з вечірки Найбільшого Світового Диктатора. Пекельник Номер Два, звичайно, не радів.

Двоє прислужників чекали на нього біля депо душ. Їхні грубі закіптюжені обличчя нагадували про водіїв паротягів. Більшість таких хлопців у попередньому житті були здатні на все, в пеклі ж вони мали цілком безпечну роботу — віддирали душі від тунельних стін. Їх називали збирачами душ.

— Що цього разу? — прогарчав Вельзевул до митника.

— Біс його маму зна, — проказав старший збирач душ, видимо, менш шанобливо, ніж мусив.

Вельзевул умить випарував його тризубом.

— Що цього разу? — звернувся він до нового старшого на митниці.

— Два щойно прибулих, Милість. Камера номер дев’ять.

— Мене кликали тому, що…

— Тому шо вони смердять, Високосте. Дужечко смердять. Навіть не наю, шо то. Всі не бачуть такої гидоти.

— Ніхто не бачив такої гидоти, — виправив Вельзевул.

— Шо, і Ви не бачили?

— Ні, я… Розслабся. Їм дали заспокійливе?

— Не тра’, Ваша Честь. Вони тіки кліп-кліп. Вони бачуть і чуять нічого.

Вельзевул щосили стримувався, щоб не виправляти граматичних помилок. Колись, кілька сторіч тому, він був репетитором у гуна Аттили.

— Велике діло. Тунельний шок. Пропусти їх крізь блендер. Осадом обігрій моє джакузі.

Митник стурбовано перевалювався з однієї трипалої ноги на другу.

— Що? Виникають проблеми? — спитав Вельзевул. Ці слова були радше загрозою, аніж запитанням — прийомчик, відомий усім вчителям.

— Н-н-ну, — затинався бідолашний зішкрябувач душ, страшенно боячись, аби його дальша відповідь не стала останньою.

— Що ну? — оскаженів Вельзевул, його терпець уривався. Він хотів повернутись на бенкет перше, ніж Муссоліні розпочне свій пародіювальний номер.

— Ну, ці два такихось дивні.

— Дивні?

— Той, як пес, він сидить і лютить. Той манюній, він взагалі не як людина. Ну, як він круте головою і гудить своїми очами. Я б сказав, це шось більше схоже на тєлік.

Щойно Вельзевул спромігся перекласти з довбаної мумби-юмби, як рвонув повз збирача душ до віконечка камери попереднього ув’язнення номер дев’ять.

Ригачка сидів на лавиці й пускав слину, Гоп зависнув над ним, щось безперестанку бурмочучи.

— Чистісіньке стовідсоткове добро, — промимрив Вельзевул. — Чистісіньке стовідсоткове добро.

Він облизав ікла. План летів шкереберть на очах. Якщо Петро довідається, наслідки можуть бути катастрофічні. Вельзевул намацав мобільника у кишені й натиснув на виклик. Святий Петро відповів на третій гудок.

— Привіт, amigo. Que pasa?[9]

— Що ти хочеш сказати, Вулику? В мене чимало справ.

Вельзевул роззирнувся, щоб когось випарувати, проте збирач душ вчасно чкурнув з поля досяжності.

— Хіба друг не може подзвонити другові просто так?

— Друг може. Ти не дружиш ні з ким, окрім самого себе.

Вельзевула перекосило з люті, проте його голос лишався так само привітним.

— Слухай, Петро. Ти мене вражаєш. Після всього того, що я зробив для тебе.

— Вулику, ти що, підписався говорити так, що ніхто не втне? А твої люди? Одне слово, Голлівуд. Не