Йон Колфер - Список бажань

ти, читачу, — дух, то зрозумієш мене, як ніхто інший).

Вона зігнула Макколові пальці, негнучкі, як іржаве залізо.

— Буде нелегко.

Паркан височів над нею, видаючись іще вищим, ніж коли дивитись на нього з землі. Макколові великі важкі черевики нізащо не хотіли пролазити в крихітні ромбовидні дірочки в сітці. Меґ роззулася, зв’язала шнурівки докупи й почепила взуття собі на шию. Болото скрапувало на шкарпетки.

— Холодно, — гигикнула Меґ. — Я пам’ятаю, що таке холодно!

— Може, ти вже рухатимешся? — вигукнув Лоурі зсередини власної голови. — Доки я не схопив запалення легень!

— Окей, старий буркуне. Закрийся вже! — Вона пригладила Макколові волосся.

Жарти жартами, а завдання було не з легких. Навіть якби Меґ дерлася парканом у власному тілі, вона не знала б, чи добереться до верху. Вона застромила пальці в металеві кільця й полізла.

На півдорозі Меґ відчула, як страшенно розболілися суглоби. Біль шмагав по руках і ногах, наче невидимий батіг. Вітер гримів сіткою, здавалось, він от-от струсить парканного альпініста.

— Добре, що не йде…

— Мовчи! — застережливо вигукнув Лоурі.

Меґ замовкла. Вона ніколи не вірила в долю, добру чи лиху. Але зараз вона ладна була повірити у що завгодно. Після нескінченних стогонів і впрівань їй нарешті вдалося вмоститися на вершечку паркану.

— Ти пітнієш, як свиня, — пробурмотіла вона. — Твоїй сорочці гайки.

Макколове серце боліло. Навіть її присутність не вгамовувала болю. Меґ була певна, що якби старий дерся парканом самотужки, то давно упав би трупом просто в болото.

Меґ затрималася на вершечку, щоб перепочити. Вітер обвівав їх зусібіч. Ти подумаєш, що рекламні щити мали б хоч якось захищати від вітру. Анітрішки. Вітер шугав крізь простір між ними так само навально, як вода крізь пожежний шланг.

Меґ перевалилася на той бік. З Макколових ніг було мало користі. Він учепився за сітку руками, повісивши на них усю свою тушу. Суглоби боліли не по-людському. Після нескінченного змагання Меґ таки гепнулася простісінько в калюжу. Вода намочила Макколові зад.

— Вже й не знаю, як ми звідси виберемось, — видихнула вона. — Але певно що не так, як сюди забралися. Ще раз перекинемо наші кості через паркан — і нам обом гайки.

Вона вислизнула зі старечої голови, повертаючи власникові можливість керувати власним тілом. Лоурі відчував, як старе серце гупає в грудях.

— Божевілля, — прохрипів він. — Дурість.

Уперше Меґ зраділа з того, що була духом.

Принаймні зараз вона не відчуває смерті.

— Те, про що я казала.

Лоурі трохи полежав під парканом, калатання в грудях обернулося на тупий біль.

— Гаразд. — Лоурі тяжко дихав. — Мені вже краще. Ходімо.

— Ти певен?

Старий підвівся.

— Не бачу підстав здаватись. Ми вже відкусили чималенький шмат.

— Ми? Ти ж просто сидів і дивився. Це я тягла твоє немічне старече тіло через паркан.

— Ти ж тут для цього, правда?

— Можливо.

— От і добре. Годі сваритись, і рушаймо далі, доки зі мною не стався серцевий напад.

Розділ 8
Рахунок вирівняно

Кроук-парк був чудово освітлений, навіть такої пізньої пори. Помаранчеві лампи гули високо вгорі, кидаючи зловісні тіні від величезних рекламних щитів. На майданчиках було понакидано повно пляшок і бляшанок, вітер намітав їх до країв, видуваючи сміттєві замети. Мабуть, прибиральники ще не встигли прибрати поле після якоїсь великої гри.

Лоурі зашкутильгав на майданчик. Нічні вогні кидали на траву бліде світло, від чого вона видавалася примарно білою. Старий не міг стриматися, він сміявся. Він був тут. Тут, після всіх цих довгих років. Він дійшов до кола в центрі, випростав руки врізнобіч, розкошуючи оплесками своїх відсутніх однокласників. То як, задаваки? Кому з нас слабо? Хто з нас селюк?

— Це я! — вигукнув він, луна відбивалася від рекламних щитів. — Я, Лоурі Маккол, вдерся на стадіон посеред ночі!

Меґ сміялась. Вона бачила, як щастя маленькими помаранчевими спалахами вилітає зі старого.

— Я проліз сюди, щоб пробити м’яча через огорожу Кроук парку!

— Ти певен? — пролунав чийсь голос.

Меґ з Лоурі обернулись. Охоронець хижо поглядав на них, рація звисала на його стегнах, як шестизарядний револьвер.

— Цікаво дізнатись, — провадив він, — як ви двоє збираєтесь перекинути через огорожу м’яча, коли його не маєте?

Лоурі ковтнув слину. Меґ кліпала віями. Два запитання. Перше: як вони збиралися грати у футбол, коли не мали м’яча? Друге: що мав на увазі охоронець, кажучи ви двоє?

* * *

Охоронець, наче ковбой, поклав пальці на шкіряний чохол із рацією.

— Дайте хоч одне пояснення, чому я не мушу…

Лоурі урвав його:

— Я вас знаю?

Меґ цей чолов’яга також видався знайомим.

Охоронець знизав плечима.

— Навряд. То дрібниці. Прошу не змінювати тему розмови. Дайте хоч одне…

— У вас часом немає брата?

— Деззі?

— Він також працює охоронцем?

— Консультантом з охорони, як і я. Охороняє всіх зірок на РТІ. А що?

— Він вивчав середньовічну поезію в Тринітському коледжі?

— Непристойні лимерики, я радше сказав би. Ви з ним знайомі?

Лоурі кивнув головою:

— Майже. Він відчинив мені сьогодні прохід