Микола Смоленчук - Смутна доба

Обоє мовчки, час від часу хрестилися, отець Іоанн подумав уже чи не дав його супутник зарок мовчання. Сам таким був протягом кількох літ на скиті.

Біля вівтаря зі слідами позолоти стояли довго.

Господар руїн, покинувши храм, вів отця Іоанна пустими чернечими келіями, ще якимись приміщеннями, пересікли колишню монастирську кухню, вона давно не знала тепла вогню.

— Магерниця! — почув нарешті отець Іоанн, і від того одразу полегшало; провідник виявився не мовчальником.

Враження склалось сумне. Доля монастиря видалась йому подібною до долі Балкан, задавлених турецьким гнітом, відірваних від центральної Європи. На Балканах усе знаходилося в застої, без жодного руху. Навіть торгували тільки один з одним, у повній ізоляції від світу.

Наостанок піднялися на високу башту Хреля, молилися у каплиці «Спаса Хреста», аж там, десь на верхньому, либонь, четвертому поверсі, звідти особливо добре видно урочисту велич монастирської занедбаності між розкиданих до самого виднокраю гірських верховин, покритих вічнозеленими хвойними лісами.

Пустельник знайшов вицвілими очима череду за монастирськими стінами і заговорив.

— Гине віра — вироджується народ. Людям потрібна віра, бидлу — ні!..

Вишенський його зрозумів і погодився. Поділився з пустельником хлібом і бринзою. Його, виявляється, підгодовували пастухи та ліс.

Руїни колишнього монастиря, побачені з висоти башти Хреля, вразили його до глибини. Така загроза висить і над твоїми храмами, над вірою твоєю!

Отець Іоанн покинув зруйноване боже гніздо і заспішив додому, на свою далеку Україну! Усі мають спішити до свого дому, коли там негаразд. Мабуть, то перст божий — вернутися йому до рідного краю, стати гнівним пророком своєї епохи. Думав про свої послання, цілу книжницю ніс у дорожніх бисагах[100], поруч з непочатою хлібиною та рештками бринзи.

Прибилася вона до села опівночі. На Медведівській переправі через Тясмин зранила босі ноги, двічі пірнула у якісь ковбані[101] по саму шию. Довго дражнила собак у темряві чужих вулиць, а передсвітом знайшла таки двір Розтопчів. На тлі жевріючого світанку побачила лелече гніздо на сухому дереві, збіч крутого виїзду до Онуфрїївського монастиря. Запам'ятались їй розповіді Левка, як у дитинстві підіймав він лелечат, котрі випадали з гнізда.

Собаче валування розбудило мешканців садиби, спершу блимнув каганець у вікні якоїсь халупки в глибині двору, а тоді засвітилися два хатніх вікна.

— Вгамуйтесь, кляті! — почула вона голос Карпа, що прямував до перелазу.

Мовчки подав дівчині руку, щоб допомогти здолати перелаз. Наче чекав на неї. Упізнав її відразу — звідчаєну, аж темну, у простенькому подраному одязі, дівчину, що прибігла уночі до села, де ніколи не була раніше.

Доля заплакала.

— Ну годі, годі, доню!

— Вони вже приїхали за мною. А я утекла...

— От і добре, що утекла, — підтримав дівчину, хоч і не знав від кого вона тікала.

Як мати прийняла дівчину Текля. Знайшла у що переодягтись, Доля ще не висохла після купання на переправі. Поїла нагрітим молоком, а зуби стукали об глиняну чашку.

Ще після весняного ярмарку дізналася вона про Левкову дівчину, і та одразу стала їй близькою людиною.

Аж вранці на пілку за рядниною забилася Доля у тривожному напівмаренні.

Та не судилося їм спокою того дня, у полудень налетів на Чубівку кінний загін реєстровців, його очолював однорукий Логвин. Спершу поскакали вони вулицею понад нижнім рядом хат, що від Тясмина. Доки розшукували плескачівське подвір'я, де пробігло Левкове дитинство, старші Розтопчі з утікачкою перемахнули задами двору на сусідню гору і гайнули лісом до Плескатого каменя, що звисав над крутим берегом Тясмина. Село і монастир звідти проглядалися, як на долоні.

Карпо не випускав з руки важку півгаківку.

Бачили, як загін налетів на їхнє дворище, та нікого, крім собак, не виявив. Вони ховалися у лісі, а старий Юхно до пізнього вечора пропадатиме на монастирській пасіці.

— Ти не нервуй, доню, ніхто ж тебе в селі не бачив. Ні вночі, коли прибігла, ні вдень — спала, як після купелі. Погасають селом та й поїдуть ні з чим...

Так і вийшло. Загін ще звернув у монастир, а тоді рушив берегом вниз Тясмина до медведівської переправи. За рівчаком вони ще зупинили коней, про щось радились, збившись до гурту. У Карпа виникла якась ідея:

— Почекайте