Микола Смоленчук - Смутна доба

Інок Іоанн зрадив традиції: повернув на Болгарію. Довго петляв незнайомою країною, доки вибрався на шлях, що вів з Афін на Софію. Уже втомився горами, які роблять людину піщинкою, відчував нав'язливу потребу вийти на рідні рівнини.

Якось зіткнувся з прочанами, котрі брели з поневоленої католиками України. Зустрів майже земляків, обох з Волині. Всілись на обочині дороги, згадували Володимир і Дубно — господи праведний, від одних назв заспівали в душі божі хорали[98]. А коли згадали наругу над вірою, уніатське засилля — серце закам'яніло.

— Простуємо на Афон, прохати помочі народові своєму. Звідти чутно голоси на його захист, то ми й пішли!

Вони не сказали, чи був там і його голос, але інока Іоанна те піднесло.

Уже немолоді паломники у сіряках та грубих суконних шапках і старий монах у подраній вовняній киреї довго сиділи на уламкові скелі, котрий, падаючи згори, чомусь зупинився край лісового шляху. Паломники хотіли дізнатись про Святу гору, та монах не давав їм слова сказати — розпитував і розпитував про наругу, котра чиниться в його горьованому краї.

— Господи-боже, де твоє милосердя?!

І перехрестився за докір.

Два дні брів мовчки, гнів і смуток не сходили з його чола. Але всередині не вмовкав голос думки, і його пересохлі губи інколи ворушилися у напівшепоті: «Неправда над істиною царює на твоїй землі, тому й бог християнства зганьблений! За невір'я пастирів наших і нас грішних, віра православна йде в запустіння! Ті, хто пішли у безвір'я — всі загинуть! Нема огиднішої землі навіть серед поганства, як наша! Її продають дияволу, а ми віримо!»

Нарешті вийшов до місця, звідки мав повертати у праліси, котрі до самих вершин покривали гірські масиви. Тут, у Кочериновому, невеликому болгарському селі, що збилося на розлогій полонині, верхні дерев'яні поверхи будинків виявилися чомусь ширшими від нижніх, кам'яних, під тими виступами, утримуваними дерев'яними косяками, сховався від короткого, але холодного гірського дощу.

— Йой, чого тут щулитесь, отцю?! Най бог вас боронить!

Його запрошували до родинних столів, щедро годували немудрою, але тривною[99] селянською їжею. А коли дізналися, що хоче він звернути вглиб лісів до Рильського монастиря, розчулені увагою до їхніх святинь, щедро набили чернечу суму хлібом і бринзою.

— Хай і вам воздасть Всевишній блага! — скупо подякував, звертаючи з битого шляху у росисту лісову гущавину.

Про трагічну долю монастиря чув він ще на Святій горі. Заснований ще до християнства на Русі, довгі віки стояв він як твердиня своєї віри у важкодоступних горах Рила. Навіть у перші часи турецького засилля за монастирем лишались права і привілеї, надані йому болгарськими царями, підтверджували їх і турецькі султани. Але так було недовго: карджалінське нашестя у позатому віці призвело монастир до занепаду. Хоч гучна слава монастиря жила, отець Іоанн теж вважав за обов'язок відвідати його святі стіни та помолитися за благополуччя свого народу у його головному храмі. Чув, що той дуже нагадує Пантелеймонівську церкву на Святій горі, але набагато величніший від неї.

Того ж дня вийшов він на загублений у невисоких тутешніх горах Рильський монастир.

— Дякую тобі, господи, що дав узріти таке диво!

Головна церква своїми численними банями природно доповнювала безкінечні вершини гір. За два віки запустіння буйні ліси підступили до самих її стін, утворюваних монастирськими службами з білими колонами на обидва поверхи, котрі оточували головну церкву. Посаджене у зелену долину монастирське містечко, чари наступаючих на нього гірських вершин, п'янке до хмільноти повітря заворожили інока Іоанна і надовго прикували до одного місця.

Хоча не зустрів він тут повного людського запустіння — на відкритій місцині за монастирськими будівлями випасалася чимала череда рогатої худоби і між неї кілька спутаних коней, хоч пастухів він не помітив.

«Очевидячки, вони там», — подумав, угледівши на одній з галявин якийсь димок.

І усміхнувся від думки, що пастухи теж свого роду схимники, відірвані від мирських суєт.

Увійшов до внутрішнього двору, знову милувався центральною банею храму, яка справді вузькими поздовжніми вікнами нагадувала Пантелеймонівську церкву, хіба що не мала її підхресних золотих маківок. Але те робило храм ще ґрунтовнішим, надійніше прив'язаним до земної тверді. Масивний, як ці гори, дивився він на грішний світ своїми численними вікнами-бійницями, наче впевнений був у його підступності.

— Хто ти, людино?

Він справді побачив у проймі колишнього центрального входу до церкви непоказного, як і він, старця у дранті, тільки ще старішого і більш немічного. Отець Іоанн не здивувався навіть, що той йому не відповів.

Мешканець руїн без слів виявив згоду стати провідником монаха зі Святої гори, пришелець покірно йшов за з'явою у величну пустку храму, до різьблених іконостасів з облущеною