Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

І тут перед ними зненацька виникає або ж утворюється «Нектар», під яким сидять дуже блідий Дем і дуже червоний Бєлов.

— Дем, здорів! — кричить Бампер. — Хочеш бухнути? Я ставлю.

Дем мовчить.

— Йому необхідно бухнути, — спокійно пояснює Бєлов. — Йому   п е р е м к нуло   і він уже три години поспіль мовчить.

— Хто поспіль піде в гастронім?! — кричить Бампер. — Ми будемо поспіль рятувати Дема чи ні, поспіль я вас?

— Бампер, не кричи, — тихо каже Господь Крішна. — Я сходжу, хіба не кричи.

— Малчать, я вас поспіль спрашиваю! — несамовитіє Бампер.

— Давай   б а б к и, — зітхає Крішна.

Бампер дістає   б а б к и   і починає рахувати. Бабок дуже багато, виходить по три фляшки   п о р т ю ш і   на писок. Бєлов і навіть Троцький перезираються — це занадто, але вже пізно[100].

Хоча ця сцена цілком гумористична, Москалець наразі виводить свого наратора і його богемного колегу як людей, котрі залежні від алкоголю. «Нектар», улюблений бар цих персонажів, раз у раз з’являється на сторінках роману як фізично, так і в їхніх розмовах і думках. Тут Москалець змальовує бар як феномен, який живе своїм життям, і натякає на те, що його приявність аж ніяк не залежить від самих героїв.

Згодом у романі Москалець проводить аналогію між вічним циклом алкоголізму і щоденним швендянням людини без місця в суспільстві. У цій сцені один із колег наратора, представник богеми, Господь Крішна, відчайдушно намагається прорватися через кордон у старому Львові, що його він побудував у своїй свідомості і водночас закидає його створення уявному демонові:

Господь Крішна заблукав; це була дуже хитра пастка, змайстрована демоном Ватсасурою у просторі між Галицьким ринком, вулицею Сербською і Ринком. Господь Крішна змучився, і охляв, його нутрощі випалювала лісова пожежа, його вірні і незрадливі друзі Дем, Троцький та Бампер розчинилися в сяйливому океані під назвою «па-па», він ушосте виходив до зупинки тридцять шостої маршрутки…[101]

Неспроможний вирватися з цього кола, Господь Крішна приймає статую за свого друга Стефка і просить допомогти йому позбутися залежності. З іншим представником богеми з цієї групи, Троцьким, справа стоїть ще серйозніше. Він допився до того, що наразі має тяжкі галюцинації. Він, своєю чергою, намагається втекти від своєї хвороби, вважаючи, що це якась білка, що ганяється за ним по всьому Львову. Він вважає, що його переслідує ще й Сметана, недавно померлий друг і горілчаний брат:

єдиною, кого побоювався і сердечно шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою на срібній таці; він приручив її років зо п’ять тому, але досі не міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона часто навідувала Троцького в найнесподіваніших місцях — у кльозеті, в підземному переході, в трамваї, в ліжку; інколи вона вискакувала на столик у «Нектарі», часом пробігала по прилавку в підвалі «Під Вежею»… Троцький їхав, дрімав і мляво думав про кохання білочки до бодуна, коли хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне око і побачив, що то Сметана; Сметана помер два роки тому, отруївшись антифризом, і Троцький чудово про це знав, але йому стало якось ледь-ледь трохи не по собі[102].

Господь Крішна і Троцький — чоловіки у маячному стані, які реаґують на свою марґіналізацію саморуйнуванням; це надає ваги фатальному колу, що його Москалець постійно виводить у цьому романі. Що більше ці інтелектуали втрачають повагу суспільства, то більше вони діють в анормальний і антигромадський спосіб, а відтак віддаляються від суспільства. Москалець демонструє читачеві цілу групу саморуйнаційних і неповноцінних інтелектуалів. Їм не до снаги нормально функціонувати в суспільстві — вони ненормальні. Це збочення, або ж хвороба, — раз у раз виникає у прозі письменників-вісімдесятників, але є два письменники, які досліджують ідею хвороби у своїх творах куди завзятіше за інших, — це Юрій Ґудзь і Юрій Іздрик.

Ґудзь вважає свій роман «He-Ми» анамнезом та історією хвороби художнього тексту, що проковтнув свого автора[103]. Одна з перших речей, які герой, письменник Оксентій Вава, робить після того, як читача роману знайомлять з ним, — це млість: прокинувшись, він страждає від амнезії і не може згадати, хто ж він такий. Згодом, розгортається історія Люки, хворого молодика, який проходить лікування в психіатричній лікарні. Люка — напрочуд творча людина, яка пише незліченні листи: їх він не посилає, а клеїть на стінах притулку. Формується враження, що якраз через ці листи батьки Люки і запроторили хлопця у психіатричну лікарню. Врешті-решт наратор і сам опиняється поряд з Люкою; він приходить на допомогу юнакові, коли той вішає свої листи (цього разу на стелі, так що Люка може побачити їх, лежачи в ліжку), і розмовляє з ним, допоки вони обидва — пацієнти психлікарні. Зрештою вони обидва вертаються знову у «нормальний» світ:

Десь за тиждень по нашій розмові хлопця виписали з лікарні. Після сеансів ЕКТ він нічим уже не відрізнявся від нормальних людей — ні своєю пам’яттю, ні своїм забуттям…

На осінь вийшов і я. Давно очікувана свобода виявилася лише призабутою (і такою солодкою на перших порах) самотою…