Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

цьому романі Андрухович змальовує радянську столицю як пекельний мегаполіс, який, хоч і є центром радянської імперії, проте має на собі печать занепаду і провінціалізму. Його одіссея через Москву рясніє зупинками у якихось занедбаних нетрях, які виявляються пивницями у спеціально відведених місцях, де «совок» напивається по саме нікуди; місто спеціально плекає такі «кубла», щоб з їх допомогою тримати радянських громадян у зомбованому стані. Одне з таких місць — це пивниця на вулиці Фонвізіна:

пивбар на Фонвізіна, якась незбагненна конструкція, збірна-розбірна піраміда, щось наче анґар посеред великого азійського пустиря, зарослого першою травневою лободою. Анґар для пияків. Звідси вони вилітають на бойові чергування. І поміститися їх тут може кілька тисяч. Ціла пияцька дивізія зі своїми генералами, полковниками, лейтенантами і, як ти, салабонами[97].

Отто намагається піднятися над цим вимушеним статусом зомбі і вигадує всілякі грандіозні проекти для української культури. Попри це, зрештою йому не до снаги вижити в абсурдному радянському світі без алкоголю; він потрібен Отто, щоб не дозволяти йому дивитися на світ тверезо, бо ж через це він може збожеволіти. З багатьох обертонів роману Венедикта Єрофєєва «Москва-Петушки», які містяться у «Московіаді», думка про інтелектуала, який намагається за допомогою алкоголю втекти з радянського світу, щоб відвернути божевілля, мабуть, найприкметніша. Цю форму втечі вибрало чимало радянських інтелектуалів у часи, що прийшли слідом за добою Відлиги. Тим-то в «Московіаді» звучить в унісон Єрофєєву ідея залягання у тілі головного героя різних «шарів» алкоголю, у міру того як розвивається роман:

Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самого. Так, вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маємо пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальних тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горлікою, ближче до горлянки, залягає кавеен — «крєпкій віноградний напиток». У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.

Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо[98].

Перелік різних алкогольних напоїв, який подає Отто, править за огляд дій у романі до цього моменту і показує функцію алкоголю у придушенні серйозних думок; окрім того, він натякає на небезпеку, що її несе алкоголь з погляду цілковитого узалежнення особи.

Як Забужко, Костянтин Москалець вважає, що його люди хворі з психологічного погляду. І як головні герої Андруховича, інтелектуали Москальця намагаються відбігти гнітючої реальності повсякденного життя в Україні, заглядаючи в чарку. Паралізуючий стан алкоголізму, в якому часто існує український інтелектуал, становить одну з головних тем Москальцевого роману «Вечірній мед». Представники інтелектуальної богеми, виведені у першій частині цього роману, походять з підпільного культурного життя 80-х років у Львові, і їм не до снаги пристосуватися й працювати в пострадянській Україні. Москалець зображує їх як волоцюг, які спрямовують усю силу свого колективного розуму на те, щоб дістати ще одну пляшку алкоголю. Випивання рано з’являється на сторінках «Вечірнього меду»; «флешбек» у радянські часи містить сцену, в якій наратор святкує свій сімнадцятий день народження, ділячи пляшку вина зі другом дитинства Вовчиком. Як на такий юний вік, алкоголь дозволяє підліткові, здавалося б, безболісно, мало-помалу відкривати для себе світ:

Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз на ніч кріпшав[99].

Вони п’ють за світле майбутнє, коли їхній друг з українського культурного підпілля стане редактором журналу, на сторінках якого будуть публікуватися їхні вірші. Коли до їхнього святкування приєднується інший колега, і вони заходять до бару, наратор бридиться галасливими завсідниками і повторюваними ритуалами пиття, тож, наразившись на них, він на власний розсуд виходить з бару. Москалець вдається до цього ретроспективного погляду у невинність і надію, щоб протиставити її сценам, які розгортаються у пострадянській Україні, як-от, приміром, така, де наратор і його друзі, наразі опинившись у зачарованому «алкогольному» колі, стрічаються на львівській вулиці:

— Прив’єт, бухарі! — життєрадісно кричить готовий Бампер. — Троцький, ти коли прийдеш вікна малювати?

— Пішли вже! — спалахує готовністю готовий Троцький.

— Нє, не вже. Хочеш бухнути? Я ставлю. Ще не вечір. Ще не вже. Завтра зранку.

— Ти здурів, Бампер, — скрушно хитає головою Троцький. — Скільки разів я тобі казав: не пий так багато. І ось ти здурів.

— Чого це раптом я здурів? — замислюється Бампер.

— А того, що завтра зранку ми будемо лікуватися в лікарні, яка називається «Українські справи». Там стоятимуть крапельниці з пивом і ампули з   п о р т ю ш е ю.

Тут те, що спочатку здається сценою, в якій друзі просто домовляються піти разом випити, поволі перетворюється на щось значно серйозніше. Періодичні натяки на медицину демонструють обізнаність Москальця з тим, що ці люди хворі. По ходу сцени, дедалі більше виступає наяв їхня психічна неповноцінність: