Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

його обличчя розпогоджувалося після надокучливого тику, він ставав аж до симпатичності балакучим, проте постійна виклична посмішка на губах, яка спонукувала співрозмовника погоджуватися з усіма його інвективами, не згладжувала крижаної відчуженості єфрейтора.

Відрядження Шикльгрубера до Тридцять шостого реґіменту тривало кілька днів, хоча оформлення документів на фураж відбулося по-німецьки швидко й точно; я тоді вперше збагнув категоричну різницю між швабською зорганізованістю й австріяцькою розхлябаністю…

Єфрейтор Шикльгрубер у розмовах зі мною не приховував своєї зверхності до австрійців, які, на його думку, не становили собою імперської нації – то якийсь вавилонський конгломерат народів, серед яких переважають слов’яни, й Адольфа нудить на саму лише згадку про те, що у рейхсраті чутно здебільшого слов’янську мову, а президент, не розуміючи, про що говорять, солодко позіхає… І ось така квазіімперія очолила Союз Центральних держав у світовій війні – яка ж то ганьба і, зрештою, політична нісенітниця!

За ті три дні Адольф прив’язався до мене, адже серед австрійських офіцерів він не знаходив хоча б приблизного інтелектуала, а що говорити вже про фельдфебелів і капралів, аж тут знайшовся рутенець, який добре володіє німецькою мовою та ще й з віденським акцентом, таким приємним для вуха єфрейтора – уродженця міста Браунац, що на кордоні Австрії й Німеччини; визнається на філософії Ніцше й скептично ставиться до компіляцій Маркса.

Адольф, незважаючи на тевтонське виховання у Мюнхені, де він опинився після смерті батька буквально на бруку й голодував, бідував, заробляв на хліб креслярством, поки не зголосився фрайвілігом до війська, – враз вивільнився із панцера німецького відчуження, почувши мою віденську вимову, й під час першої нашої бесіди в бараку, коли жовніри перед відбоєм мали вільний час, розповів мені цікаву приключку, і я, слухаючи, з подивом спостерігав, як його банальне бюргерське обличчя крем’яніло при тій розмові й віддавало погано прихованою жорстокістю.

Був він не з боязких, поривався на фронт, увірувавши, що не Австрія, а Німеччина переможе в цій давно очікуваній війні й стане володарем новітньої Європи й творцем нового порядку в ній; гасло «Deutschland über alles!»[17] стало його життєвим кредо, й Адольф не дорожив своїм життям для перемоги райху… У битві на Соммі був поранений у праве плече, лікувався у віденському шпиталі, після одужання потрапив до запасного батальйону в Мюнхені й ось тепер перед наступним відправленням на фронт, виконуючи тимчасову службу військового комівояжера, прибув до Тридцять шостого реґіменту для оформлення згаданої операції.

Отож у касарні, коли жовніри – хто писав листа додому, хто, одягнений, відпочивав після муштри на своєму ліжку, розповів мені Адольф майже інтимну історію, з котрою, як сам признався, уперше звірився чужій людині.

Коли вже міг виходити зі шпиталю із забандажованим передпліччям, єфрейтор обережно і натхненно підходив, немов до храму, до віденського музею Гофбург, зупинявся перед вітриною й невідривно вдивлявся в заіржавілий надщерблений предмет – був то імператорський меч Фрідріха Барбаросси. Годинами там простоював, і здавалося йому, що в нього вливається затаєна в шматку металу могутня сила.

У шпиталі виздоровці інколи займалися спіритизмом, й Адольф зважився викликати духа Барбаросси. І дух повів йому: хто заволодіє цим мечем, який не дістався навіть Наполеонові, той стане вождем Великої Німеччини…

Ці заповітні слова єфрейтор шепотів ніби до себе самого, його очі палахкотіли зеленим вогнем, а обличчя натужувалося жорстокістю й ставало, скажу вам, страшним…

У подальших розмовах зі мною Адольф не зачіпав більше цієї теми, хоч я бачив по його очах, що він не перестає її обдумувати: у міжчассі вельми пильно позирав на мене, наче спонукував назавше запам’ятати, хто мені розповів про імператорський меч і кому та зброя має належати в майбутньому.

Як я вже згадував, був Адольф невтримно балакучий. Склавши руки на животі, він зупинявся навпроти мене, ніби ставав за трибуну, і, не дбаючи про те, слухаю його чи ні, без упину проголошував істини, до яких очевидно доходив сам, і здавалося мені, що він вправляється в ораторському мистецтві до того як вийти перед натовп.

«Ти мусиш знати, – говорив Адольф, – що нинішня війна точиться не за Австрію, а за Велику Німеччину, а німецький воїн покликаний рятувати не стару імперську стодолу, яка розвалюється на очах, а тих десять мільйонів німців, які живуть в Австрії. Але ж тоді нас стане набагато більше, і я приходжу до висновку, що німці можуть врятувати свій край від перенаселення лише завоюванням чужих земель. Якщо то правда, що наша планета має досить землі для всіх на ній живучих, то хай буде віддано нам належне. А ні, то візьмемо силою: німецький меч мусить відвоювати життєвий простір для німецького плуга!»

Адольф проникливо дивився мені у вічі, і я знав, що він говорить про меч Барбаросси, який чекає у віденському музеї Гофбург на нового німецького вождя.

«Але ж такі самі апетити можуть мати й інші народи», – пробував я заперечити Адольфову демагогію.

«І хай собі мають! – розводив руками єфрейтор, ніби жалів немічних. – Хіба ми винні, що Австрія знікчемніла, постаріла, і надії на її видужання немає зовсім? Хіба ми винні, що народи, які заселюють Австрію, після її розвалу не спроможні будуть взяти зброю в руки? Та коли вже сталася така неміч, то треба негайно вимести Габсбургів з трону й прокласти дорогу вождеві, який гряде… Гряде! – вдарився Адольф кулаком у груди. – І буде то не австрійський плебей і не слов’янський унтерменш, а родовитий німець, арієць, надлюдина!.. Йде війна, яка очищує землю кров’ю – для німців!»

«А хіба ви обраний Богом народ? – уже наступав я, зачеплений за живе зневагою