Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

На другий день після того, як Отто Кац оголосив Мелитонові наряд на кухню, вкотився до бараку Федько Мазур і зі сльозами на очах почав скаржитися перед фельдфебелем, що йому життя немає від єфрейтора Небожителя, що краще гнити в буцегарні або гинути в окопах, ніж терпіти опришкові знущання; і не треба Федькові тих додаткових порцій каші, що їх вишкрябує з казана кухар Непийвода з Королівки, який колись варив пиво в тамтешній броварні і тут потаємно теж цим займається; і тих маслаків, що за наказом ротмістра на глум виставляють перед Мазуром посудомийники, ніби голодному псові, теж не треба; і то неправда, що Федько мав намір з’їсти двомісячного бичка, – всю цю брехню видумав конокрад Мелитон, який нині на кухні разом з Федьком чистить картоплю й допікає його розпитуваннями: що то був за бичок, якої масті, оббілованого чи з ратицями поставили його на стіл перед Федьком; їв Мазур сире м’ясо чи запечене, сам випотрошував бебехи, чи, може, Муца готову тушу притарганив на плечах із Дорнфельда, і які на смак бичачі яйця…

Тих безкінечних словесних знущань не могла б витримати жодна нормальна людина, тим більше Федько Мазур, який ніколи й нікому поганого слова не сказав, а що має добрий апетит – то не його вина, а щедра винагорода від самого Господа Бога, бо чи той Мелитон або якийсь інший зупак має хоча б зелене поняття, що таке смак під час їди?… Та вже нехай я і з голоду помру, а на кухню не вернуся, поки там паношиться кутський розбишака, – можете навіть вивести мене на плац і розстріляти…

Федько втирав сльози, й Отто Кац, про якого вояки говорили, мовляв, то така камінна людина, що сирим коржем в нього крові не доріжешся, раптом зм’як, розчулився й назначив Мазура на тиждень днювальним – поки Мелитон відбуде наряд на кухні.

…А війна тим часом невпинно точилася десь там під Верденом, над Сяном і в рідній Галілеї на сокальському фронті, однак у віденській ойкумені її й далі не було чутно, тільки та тривожна поголоска про зрадливу Італію ні на мить не вщухала, і ми всі ходили з терпким відчуттям страху в грудях, що ось-ось вилаштують нас у маршбатальйон і пошлють пішки під Трієст… То хай би вже кудись далеко відправляли – поки завантажать вагони військовим людом, поки телятники доповзуть до фронту, то й війна, можливо, закінчиться. А ця проклята Італія отут-во, під боком…

На початку квітня несподівано з’явився в нашому барачному містечку сам командувач корпусу генерал Гофман. Він без супроводу й охорони ходив від касарні до касарні, щось там вигукував, командував, кричав, і коли зайшов у нашу касарню, Федько став перед ним навитяжку, виставивши вперед живіт, він з острахом поглядав у нутро барака і вгамовував сварливого офіцера:

«Та не кричіть так, не кричіть, бо як вийде пан фельдфебель, то буде і вам, і мені…»

Гофман на благання днювального не звернув уваги, зрештою, він не зрозумів, про що той просить, й наказав усім воякам виходити до лаштунку. Й коли наш полк вишикувався на плацу в каре, генерал з просвітленим обличчям оголосив, що Італія залишається вірним союзником Центральних держав, і до Відня приїжджає на перемовини з цісарем командувач італійського корпусу ерцгерцог шляґенгофрат Ріттер фон Тоскана… Але може він завітати й до Тридцять шостого реґіменту, таке цілком імовірне, то ви, вірні воїни найяснішого цісаря, мусите бути до цього готові й повинні знати напам’ять ім’я і титул високого гостя.

Гофман окинув оком шеренги виструнчених жовнірів, його погляд зупинився на круглому бельбасові, який здався йому «ganz unförmlich»,[16] й сердито гаркнув до нього:

«Повтори, хто до нас має прибути, але раз-два!»

Й Федько, зі страху зажмуривши очі, випалив: «Мельдую слухняно, що до нас прибуде… герц… герц-перц шляк би його трафив ріпа з мотузками!»

«Чи то всі рутенці такі ідіоти?» – гидливо глянув генерал на ротмістра Гольдмайстра.

«Голошу слухняно, гер генерал, що всі до одного!» – такою ж скоромовкою, як і Федько Мазур, відрапортував ротмістр.

…Шляґенгофрата Ріттера з Тоскани не діждалися ні цісар, ні ми. В кінці квітня Італія виповіла Австрії війну, й у реґіменті почався шарварок: офіцери й підстаршини готували полк до вимаршу на італійський фронт.

Отоді-то моя добра доля вибрала мене на рятівника Сакатури: до полкової канцелярії нашого кавалерійського реґіменту заявився німецький емісар – єфрейтор Адольф Шикльгрубер, який мав перебрати в мене документи на фураж – овес і сіно – для кінноти кайзера Вільгельма II.

Був це вже не юнак, хоч йому щойно переметнулось за двадцять п’ять: важке обличчя з широкими вилицями, товстим носом і спадистим назад чолом надавало єфрейторові вигляду зрілого мужа, однак із важкістю фасу дисгармонували прямі, в ширину носа вусики й зухвала чорна гривка, що спадала на лівий бік чола. Ці деталі молодили його самовпевнений вид, який брижився від частих спазмів лицевих м’язів, й мені спочатку здавалося, що цей вояка водно чимось невдоволений, шукає приключки для суперечок, а єфрейторські зірочки на вилогах кітеля – то лише маска, що камуфлює його справжнє звання й непомірну амбітність.

Мав Адольф здатність в одну мить міняти свій настрій, і коли