Кейт Аткінсон - Руїни бога

його барвами, грибами, каштанами й пізнім бабиним літом. У листопаді «природа вкладала своїх підопічних спати» на тяжку зиму, а грудень неминуче звістував вільшанок й падуб. «Напиши щось, від чого на душі тепло», — сказав Білл, і тому він написав, чому у вільшанок червона грудка.

Статті були цілком прохідні, але Білл Моррісон лишився задоволений — йому «не треба ходяча енциклопедія».

Перед Різдвом вони ще раз зустрілися на випивку й обід, і Тедді запропонували посаду «кореспондента у вільному плаванні». Його попередник загинув на війні. «Конвой у Арктиці», — сухо сказав Білл Моррісон, мов не хотів про це говорити, й додав, що незабаром і сам вріже дуба, якщо й далі гаруватиме за двох.

— Тепер ти щасливий? — спитала Ненсі, коли вони розвішували падуб і омелу, зібрані у лісі.

— Так, — Тедді думав над відповіддю довше, ніж передбачало таке запитання.

*

Кляті підсніжники.

Дехто вважає, що збирати цих відважних вісників весни — погана прикмета, й не заносить їх у дім. Можливо, цей забобон склався тому, що вони рясно ростуть на цвинтарях.

Сильвія завжди збирала в Лисячому закуті перші підсніжники. Шкода, що вони так швидко в'яли і помирали.

Білий колір, який асоціюється з незаплямованістю, дарує цій скромній квіточці ауру невинності (пам’ятаєте дівочий «Гурт підсніжників» з минулого століття?).

За німецькою легендою…

— О господи, — тихо пробурмотіла Ненсі.

— Що?

— Стібок пропустила. Давай далі.

…коли Бог створив усе суще, він наказав снігові позичити колір у квітів. Всі, крім ласкавого підсніжника, йому відмовили, й у винагороду сніг дозволив їм стати першою весняною квіткою. Видатна музика зцілює. Німеччина вже нам не ворог, тож корисно пам'ятати про її багату скарбницю міфів, легенд і казок, не кажучи вже про її культурну спадщину, музику Моцарта…

— Моцарт був австріяк.

— Точно. Геть з голови вилетіло. Тоді Бетховен. Брамс, Бах, Шуберт. Шуберт же німець?

— Ні, також австріяк.

— А Гайдн?

— І Гайдн.

— Та їх добіса. Тоді «її культурну спадщину, Баха, Брамса, Бетховена…»

Ненсі мовчки кивала, як учителька, що хвалить слухняного учня. Може, звісно, вона просто рахувала стібки.

— «Із них Бетховен…»

— Щось ми відволіклися від підсніжника. Чого це ти про німців?

— Бо згадав німецьку легенду.

— А пишеш про те, що треба пробачити німців. А сам? Уже їх пробачив?

І справді, чи він їх пробачив? Теоретично, може, й так, але в глибині душі, де крилася потаємна правда, — ні. Він згадав усіх своїх полеглих друзів. Ім'я загиблих, як демонів і янголів, було легіон.

Його війна скінчилася три роки тому. Останній рік він провів hors de combat у таборі для військовополонених при кордоні з Польщею. Він вистрибнув із парашутом над Німеччиною із палаючого літака і не зміг утекти, бо зламав гомілку. Літак засікли і підбили із зенітки під час страшного рейду на Нюрнберг. Тоді він цього ще не знав, але це була найтрагічніша ніч Бомбардувального командування — воно втратило 96 літаків і 545 людей убитими, більше, ніж у цілій Битві за Британію. Проте коли він дістався додому, ці новини вже застаріли, а про Нюрнберг майже всі забули. «Ти був дуже відважний», — сказала Ненсі з тією підбадьорливою байдужістю, з якою похвалила б його, якби він добре здав іспит з математики (чи принаймні так Тедді здавалося).

Тепер війна перетворилася на мішанку випадкових образів, що чигали на нього в снах, — Альпи в місячному сяйві, гвинт розтинає повітря, бліде обличчя у воді. «Що ж, щасти вам». Інколи його переслідував приголомшливий запах бузку, інколи — солодкава танцювальна мелодія. Кожне жахіття завершувалося неминучим полум'ям і запаморочливим падінням на землю. Зазвичай ми прокидаємося самі до кінця жахіття, до падіння, але Тедді щоразу будив заспокійливий шепіт Ненсі, колиска її рук — він довго вдивлявся в пітьму і намагався уявити, що буде, коли якоїсь ночі вона його не розбудить.

Він змирився з тим, що загине на війні, аж раптом війна скінчилася і настав наступний день, і наступний, і наступний. Якась частка його єства так і не змирилася з тим, що у нього є майбутнє.

*

«Бетховен», — уперто тягнув він. Не звинувачувати ж у війні Бетховена? Раптом згадав, як вони з Урсулою слухали Дев'яту симфонію у Королівському Альберт-холлі — коли ж то було, у 43-му? — й Урсула трепетала від емоційної сили музики. Він теж це відчув — владу чогось поза, за межами звичного буденного ритму. Він обтрусився, як мокрий пес.

— Усе гаразд, любий?

Він кивнув. Просто війну зачепив, страшну війну, весь той задушливий сум. Він не міг їй цього пояснити.

— Знаєш, — легковажно тягнула Ненсі, — я сумніваюся, чи шанувальники статей Аґрестіса про природу хочуть, аби їм нагадували про війну. Власне, я певна, що не хочуть.

— Зробити тобі какао? — спитав він, щоб змінити тему. — Чи ячмінну каву?

— Ячмінну каву, будь ласка.

— Зір зіпсуєш, — сказав він, наливаючи напівзамерзле молоко до каструлі на тринозі над вогнем.

— Уже закінчую, — сказала вона, діловито змотуючи барвисті клубки вовни.

Молоко різко піднялося, і Тедді підхопив каструлю, перш ніж молоко перелилося. В обличчя дихнуло жаром, йому згадався опік на шиї. Блискучий рожевий шрам прозирав над коміром, натякаючи на приховані рани.

— Що ж, командире авіакрила Тодде, — сказала Ненсі, — час спати.

Вона завжди вимовляла його ранг із м'якою іронією, мовби він кимось прикидався. Він поняття не мав, чому вона так робила, але щоразу внутрішньо стискався.

Вони піднялися до Ultima Thule — так вони називали спальню на горищі, що взимку перетворювалася на морозилку. Тедді тремтів, коли здирав із себе одяг, і стрибав у ліжко, мов у крижані води Північного моря.

Незабаром вони відігрілися від першого приголомшливого доторку крижаної постелі й морозного повітря. У таку погоду вони кохалися жваво, а не ніжно. («Із чоловіком не замерзнеш, — писала до Ненсі її сестра Міллі з сухої і спекотної Аризони. — Особливо з таким гарним!»).

Почалася хурделиця, здавалося, що хтось жбурляє у вікна сніжки. Вони були як новітні Адам і Єва, яких вигнали у вічну зиму.

Ненсі поцілувала його в щоку і сказала: «Добраніч, серденько», — але Тедді вже спав.

Ненсі задмухнула свічку при ліжку і стала чекати, коли на Тедді наваляться жахіття.

«Треба завести дитину», — думала вона. Треба завести дитину, щоб зцілити Тедді, зцілити світ.

1939

Війна Тедді

Невинність

Він не почув