Кейт Аткінсон - Руїни бога

вибір між ячмінною кавою і какао, тоненька фігурка Ненсі, що куталася у светри холодного вечора. Він на Ненсі не скаржився — треба цінувати своє щастя, бо багатьом його знайомим цього не судилося.

*

«Навчи мене, як розучитись думать», — зачитав безживним тоном хлопець, чиє ім'я він так і не запам'ятав, а тоді продзвенів дзвінок. Цілий клас здійнявся, як зграйка горобців, і пурхнув до дверей, не встиг він їх відпустити. («Дисципліна — не ваша сильна сторона, — сприкрено відзначив директор школи. — А я думав, що офіцер Повітряних сил…»).

Тедді завмер за столом у порожньому класі, чекаючи, доки учні прийдуть на наступний урок англійської. Він роззирнувся, обшарпана кімната пахла гумою й немитими шиями. Ранкове сонце тихо сочилося у вікна, у променях клубочився пил від крейди і хлопчаків. За стінами простягався цілий широкий світ.

Він рвучко схопився на ноги й кинувся з кабінету крізь табунець одинадцятирічних учнів, які неохоче підступали до дверей.

— Пане, ви куди? — спитав один із них, занепокоєний тим, що вчитель знехтував своїми обов’язками.

*

Так він пішов у самоволку. Повертався додому бічною дорогою, роздумуючи, чи не спинитися десь тут і не пройтися, щоб дати собі час подумати. Він був за крок від того, щоб стати волоцюгою, не здатним ніде зачепитися. Брати в нього були успішні. Джиммі вів у Америці гламурне життя й «заробляв великі бабки», а Моріс — сірий кардинал у Вайтголлі, високий взірець респектабельності. А він навіть на якійсь учительській посаді не міг утриматися. На війні він пообіцяв собі, що якщо заціліє, то вестиме спокійне життя й ні на що не скаржитиметься. Виглядало на те, що цій обіцянці не судилося збутися. Може, з ним щось не так?

Його порятував чоловік, який на узбіччі намагався полагодити машину. Тедді спинив свій «лендровер» і пішов глянути, чи не може чимось допомогти. Чоловік розгублено зазирав під капот старого «гамбер пуллмана», як то роблять люди, які не знаються на техніці, мовби сподівався, що від самої сили думки все запрацює.

— О, лицар з великої дороги, — сказав той, коли Тедді припаркувався неподалік, скинув капелюха і простягнув йому дебелу руку. — Цей триклятий драндулет уже геть старий, просто як я. Я, до речі, Білл Моррісон.

Доки Тедді копирсався у генераторі, вони базікали про прегарні, заквітчані дерева глоду, що тяглися вздовж того відтинка дороги. «Такий наш травень», — сказав Білл Моррісон. Аж на душі радісно. Згодом Тедді не міг гаразд згадати ту розмову: вони, як казав Білл, «зачепилися язиками» і встигли поговорити і про роль глоду в англійському фольклорі (від посоха Йосипа Ариматейського, із якого проріс глід у Ґластонбері, й далі), і про поганські весняні свята, і про гільце, і Тедді розповів, що, за кельтськими віруваннями, саме глід позначає вхід до потойбіччя, а давні греки брали його гілки у весільні процесії.

— То ви, я так бачу, університет закінчили? — спитав Білл Моррісон, і в його голосі пошана переважала над сарказмом, хоча без щопти сарказму, напевно, не обійшлося. — А ви колись пробували писати?

— Ну, таке… — Тедді ухилився від відповіді.

— Не пообідаєте, юначе? Я пригощаю, — запропонував Білл Моррісон, коли старий «гамбер» кашлянув і ожив. І так вони рушили скромною кавалькадою із двох машин до готелю у Скіптоні, де пригостилися печенею. Білл Моррісон не скупився на випивку, доки розглядав життя Тедді зусібіч.

То був огрядний плечистий чоловік із нездоровим кольором обличчя, який свого часу, колись давно, «набив руку» у «Йоркшир Пост», а тоді став типовим старосвітським Торі. «Доброзичливий, але пальця в рот не клади», — пізніше доповів Тедді дружині. Його Бог — це, напевно, дебелий йоркширець-англіканин, який грає у крикет за своє графство, коли не роздає закони на горі. З часом Тедді довідався більше про Біллове щедре серце й грубувате милосердя. Біллу сподобалося, що Тедді одружений («природний стан людини»), і він навіть зумів його розговорити про війну. Сам Білл «пережив Сомму».

Він редагував «Вісник». Минуло до смішного багато часу, перш ніж Тедді довідався, що Білл не просто редактор «Вісника», а й його власник.

— Ти читаєш «Вісник», Теде?

— Так, — гречно відповів Тедді. Чи сказав він правду? Розмитий спогад про приймальню стоматолога, де він намагався відволіктися від неминучого видалення гнилого зуба (стоматологія не була пріоритетом у таборі для військовополонених).

— Бо я саме шукаю когось, хто писав би про природу, — сказав Білл Моррісон. — Кілька рядків на тиждень — на хліб цим не заробиш, не кажучи вже до хліба, навіть якби зараз хоч щось можна було купити. Був у нас чоловік, що писав про природу, під псевдонімом Аґрестіс. Це латиною. Знаєш, як перекладається?

— Селянин.

— Ось бачиш.

— І що з ним сталося? — спитав Тедді, перетравлюючи несподівану пропозицію.

— Старість. Він був старосвітським фермером і сварливим сучим сином, — тепло додав Вілл.

Знітившись, Тедді описав власну сільськогосподарську біографію — нортумберлендських ягнят і кентські яблука, і любов до горбів, долин і вод. Яку втіху йому дарували чашечка жолудя, виткі пагони папороті, візерунки на соколиному крилі. Піднесена краса досвітнього хору порослого дзвониками англійського лісу. Про Францію — брили кольору, гарячі скибки сонця — він не розповів. Це не до смаку чоловікові, який пережив Сомму.

Білл визнав Тедді розважливим чоловіком, дарма що з півдня.

— Було собі двоє чоловіків, — повів Білл Моррісон, коли вони взялися до сиру «стілтон». Тедді не одразу зрозумів, що це такий багатослівний жарт. — Один був із Йоркшира, землі обітованної. А другий — не з Йоркшира. Той, що не з Йоркшира, сказав іншому, (тут Тедді почав втрачати нитку розмови), — «Зустрів я недавно чоловіка з Йоркшира», і той, що з Йоркшира, спитав: «Звідка відаєш, шо він з Йоркшира?» А той, що не з Йоркшира, (тут Тедді почав втрачати волю до життя), — сказав: «З вимови», а йоркширець йому: «Брешеш, хлопака, був би він з Йоркшира, сам би повідав».

— Прямо-таки девіз, — сказала Ненсі того вечора, коли Тедді спробував переказати їй цю оповідку, повернувшись напідпитку додому. («О, від тебе пивом пахне. Мені подобається»). — То що, в тебе нова робота? Тепер ти в газеті?

— Та яка ж то газета, — сказав Тедді, і додав: — Та яка ж то робота. Якісь кілька шилінгів на тиждень.

— А що школа? І далі викладатимеш?

«Школа…» — подумав Тедді. Той ранок уже відступив у минуле. («Навчи мене, як розучитись думать»).

— А зі школи я дав дьору.

— Бідашечка, — розсміялася Ненсі. — Але це ще не кінець, я знаю, нюхом чую.

Вона була права. Настав жовтень із