Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

її і притиснув до себе, не бажаючи випускати зі своїх рук. Обоє ще деякий час сиділи, обнявшись, а потім Данило почав діставати чилики з багаття. Уже зовсім стемніло, і в чистому небі спалахували зірки та сходив повний, незвичайно яскравий місяць, заливаючи протоку, острівець та дерева своїм сріблястим світлом. І, як і раніше, у нічній тиші невтомно щебетали солов’ї. Данило наколов чиликів, розклав їх на широкому листі лопуха і простягнув Яринці.

– Даниле, може, краще попливемо назад? – запитала дівчина, узявши запечене ядро горіха.

– Темно вже назад плисти. Та й хіба тобі погано тут?

– Ні. Просто що подумають дядько з тіткою? Вони ж хвилюються! Та й як ночувати тут, під відкритим небом?

– Нічого вони не подумають, – з невинним виглядом відповів Данило. – Давай залишимося до світанку!

Ярина зам’ялася: а раптом Данило зажадає від неї більшого, ніж поцілунки? Адже він цілує її так, що вона буде не в силах сказати йому «ні».

– Яринко, мій вогнику, залишся зі мною до світанку! – попросив Данило.

– Чому ти називаєш мене «вогник»? – запитала вона.

Данило присів поруч із нею і подивився їй в обличчя – у світлі тліючого багаття і місяця його очі здавалися непроглядно чорними і бездонними.

– Тому що ти – той вогник, на який я лечу, немов метелик, забуваючи про все на світі! Ти і маниш, і обпікаєш мене, а я все одно лечу на твоє полум’я, не замислюючись, що можу згоріти в тобі! – відповів Данило, не зводячи з неї очей. – Тільки ти, Яринко, ніяк не можеш повірити, що я кохаю тебе так сильно, як нікого і ніколи не кохав!

Ярина зніяковіло опустила очі – його слова зовсім заплутали її, і в той же час від цих слів у грудях немов вогонь запалав, спалюючи всі колишні сумніви. А підступний Данило, здогадуючись про її сум’яття, ніжно пригорнув дівчину до себе, погладив по голові, ковзнув пальцями по потилиці і пестливо провів ними по її шиї, а потім знайшов її губи і почав так гаряче цілувати, що Яринка обняла його, щільніше притискаючись до нього і не менш палко цілуючи у відповідь.

Націлувавшись, обоє довго сиділи в мовчанні біля згасаючого багаття, тісно пригорнувшись одне до одного. Обом не треба було слів, обох зачарувала ця ніч у литім місяці. Але ось Данило подивився на зірки і зрозумів, що вже наближається до півночі – час спати.

– Яринко! – покликав він, але вона мовчала. Данило подивився на неї, але дівчина, стомлена і прогулянкою, і враженнями, міцно спала, пригрівшись на його плечі. Тоді він м’яко опустив її на землю і, взявши овчинку, вклався поряд, поклавши її голову собі на плече. Сонна Яринка заворушилась і обняла його однією рукою, зручніше вкладаючись. Данило вдоволено всміхнувся і, не втримавшись, почав нишпорити руками по її тілі. Від цих дотиків дівчина ледь не прокинулася. Почекавши, поки Ярина міцніше засне, Данило обережно торкнувся губами її скроні, вдихнув аромат її волосся – воно тонко пахло степовими травами. «Вогнику ти мій!» – з ніжністю подумав Данило, міцніше пригортаючи її, і швидко заснув.

Ярина прокинулася від того, що десь голосно ухнув пугач. «А де Данило?» – подумала вона, і тут їй дійшло, що він спить поруч і притискається до неї, поклавши руку на її стегно. «От нахаба!» – вискнула Ярина і різко підскочила, вивільнившись із його обіймів. Данило миттєво прокинувся – як справжній воїн, він спав чутливо, і швидко озирнувся на всі боки.

– Ярино, чого верещиш? – незадоволеним, сонним голосом промовив він, побачивши, що їм ніщо не загрожує. – Ще ціла година до світанку, ще можна спати й спати! – і, обхопивши її за плечі, притягнув до себе, збираючись іще трохи подрімати, обійнявшись із нею.

– Вставай, сонько! – вискнула Яринка, вирвавшись із його обіймів. – Що я твоїй тітці скажу? Як виправдаюся, що прогуляла всю ніч! Це ти винен! Ну ж бо, вставай!

Данило знехотя підвівся, солодко потягнувся та пішов умиватися. Яринка швидко зібрала повсті й стрибнула у човен.

Настав полудень, коли вони дісталися до зимівника, бо плисти довелося проти течії.

– Тільки давай підемо обхідним шляхом, щоб випадково сусіди не побачили! – попросила Ярина, нервуючи.

Данило, придушивши смішок, узяв її за руку і повів додому в обхід. Біля подвір’я Ярина вивільнила свою руку і густо почервоніла, бо біля хати їх чекав насуплений Степан. Він глянув на них, хмикнув і спокійно сказав: «Іди в хату, Ярино».

Дівчина з серйозним виглядом пройшла повз нього і зникла всередині. Степан трохи помовчав, а потім заговорив:

– Даниле, Ярина живе у нас, і ми з твоєю тіткою відповідаємо за неї перед її хрещеним. Ти повинен розуміти, що своєю поведінкою ти ганьбиш і безчестиш не тільки Ярину, а й нас.

– Хіба я зробив щось таке, за що ти або її рідня можеш мені дорікнути, дядьку? – спокійно запитав Данило. – Або хіба я поводжуся так, що…

– Де ти водив її всю ніч?! – не стримавшись, гнівно вигукнув Степан. – Я що тобі наказував? Совість у тебе є? Або ти вирішив у кропиві шлюб взяти?[22] Ти ж дорослий чоловік, а вона ще зовсім дівчинка, а ти потягнув її невідомо куди і навіщо! Чим ти думав, Даниле, коли вчинив таке?

– Заснула вона! Шкода було будити її, ось і довелося ночувати на острівці, що посеред протоки. А ти, дядьку, ображаєш мене своїми підозрами, тобі так не здається? – тепер уже насупився Данило.

– Не здається, небоже! Раніше ти роками у нас не показувався, а тепер тобі немов медом тут намазано! Адже ти через Ярину сюди швендяєш! Краще не крути їй голову! Не пара тобі ця дівчинка – надто юна вона для тебе. Так що зменш свій запал, Даниле, – сварився Степан.

– Та я його ще й не виявляв, дядьку! – гостро відповів хлопець, ледь стримуючи злість. І, щоб остаточно не посваритися з розгніваним дядьком, пішов на задній двір, осідлав коня й поїхав із зимівника.

Степан, стоячи посеред двору, люто дивився вслід племінникові, коли до нього підійшла Уляна.

– Це ти винна! Це ти вмовила мене відпустити її з ним! Ось що тепер робити, коли такої ганьби набралися?! – накинувся він на дружину. – Ти, Уляно, поговори з Яриною. Ти – жінка, і тобі буде простіше з’ясувати, що там у них сталося! Не мені ж, чоловікові, її про це розпитувати, – сердито промовив він і замовк отетеріло,