Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

– Обережніше, Яринко! Якщо приб’єш мене, то тоді точно не випливеш із Вовчого горла, – хихикнув Данило, анітрохи не постраждавши від стусана і беручись за весло. Він спритно і вміло підгрібав, не даючи човну відхилитися в боки і тримаючись середини протоки.

Ярина, усе ще важко дихаючи від спалаху люті, присіла на дно човна, потираючи забитий лікоть і сердито зиркаючи на хлопця.

– Зараз погода тиха і вітру немає, а ось коли вітер, то краще сюди не потикатися, бо підеш до Бога вівці пасти. Коли тітонька дізналася, що дідусь навчив мене пропливати Вовче горло, то рогач об його спину обломила, а потім змусила його побожитися, що він більше ніколи мене сюди не повезе, – розповідав Данило. – Дідусь охоче побожився і слова свого дотримав: я сюди завжди сам човен вів, а він поряд сидів!

Ярина мимоволі усміхнулася з хитрості старого, але знову насупилася.

– Даниле, а навіщо ти мене сюди повіз?

– Тому що та протока, де ростуть лілії, знаходиться за цим порогом.

– І що, немає іншого, безпечнішого шляху?

– Є, але він не такий цікавий. А хіба ти шкодуєш, що пропливла Вовче горло? Не всякий чоловік зважиться, а ти, дівчина, впоралася!

Данило обігнув Шкварчів острів і спрямував човен до правого берега, де була потрібна протока. Берег тут був низький, дерева нависали над самою водою, і складалося враження, що вони ростуть прямо з води, змагаючись із очеретами, які стояли щільними зеленими стінами. А глянцеве зелене листя і сліпучо-білі квіти латаття з золотими серединками росли так щільно, що справді здавалося – ними можна пройти, не боячись провалитися у воду. Яринка захоплено торкалася цього листя, ковзала пальчиками по квітах – раніше їй ніколи не доводилося бачити їх так багато. Данило, помітивши найкрасивішу квітку, закотив рукави й одним різким рухом вирвав її з коренем. Потім відірвав квітку від стебла і простягнув її Яринці.

– Вони тобі подобаються, тож тримай! – мовив він, кладучи корінь на дно човна.

Ярина взяла квітку, вдихнула її тонкий аромат, погладила пальчиками золоту серединку з безліччю тичинок і ніжні, загострені пелюстки.

– Дякую! А куди ми пливемо? Може, уже треба повертатися?

– Ти ж іще не бачила, як лілії сховаються під воду, так що ще поплаваємо, – ухильно відповів Данило.

На небі запалав захід. Ярина захоплено спостерігала, як білосніжні квіти повільно згортають свої сяючі пелюстки, немов засинають. Небо на заході було рожево-золотим, на сході – темно-синім, а останні промені сонця залили воду, очерети й дерева м’яким золотим світлом. Мить – і всі квіти зникли під водою, а на поверхні залишився тільки килим зеленого листя. Мелодійно хлюпала вода, потривожена веслом, десь затьохкали солов’ї, яких не могло заглушити гучне квакання жаб, але сам степ ніби застиг, готуючись заснути до світанку.

– Тут є крихітний острівець – таких ти точно ніколи не бачила. Пливімо туди! – вкрадливо запропонував Данило.

– А ми встигнемо? Адже нам треба повернутися, поки не стемніло.

– Встигнемо! – збрехав Данило і всміхнувся дівчині так ніжно, що вона погодилася.

Протока повернула, і показався невеликий острівець. Данило підплив до нього і, втягнувши човника на мілину, підхопив Ярину на руки та поніс на берег, а коли поставив її на ноги, то обняв за плечі, не відпускаючи від себе. Яринка второпала, що попалася, і втекти від закоханого Данила тепер нікуди. Вона насторожено подивилася на нього – він вдоволено усміхався, а погляд його був лагідним і палким.

– Знаєш, а цей острівець немов зачарований – тут ніколи не буває комарів. Тому ми з дідом завжди на цьому острівці ночували. Я зараз зберу хмизу для багаття – горіхів насмажимо, – незворушно сказав Данило.

– А коли ми повернемося додому?

– Вранці.

– Даниле! Так нечесно! Ти ж обіцяв дядькові, що ввечері привезеш мене додому, – обурилася Яринка.

– А що тобі робити вдома?

– А тут що мені робити?

– Знайдемо, чим зайнятися, – засміявся Данило і пішов по хмиз.

Яринка зітхнула і, розстеливши ряднинку під розлогою вербою, зручно присіла. Взагалі-то їй дуже хотілося побути з Данилом довше, проте вона побоювалася осуду Воробенків. Парубок швидко розпалив багаття і присів пруч. Обоє мовчали, заслухавшись співом солов’їв – здавалося, ці пташки навмисне злетілися до цього загубленого в степах куточка, щоб співати тільки для них двох. Коли багаття прогоріло, Данило засипав у вугілля чилики.[21]

– А хіба їх можна пекти у золі? – з сумнівом запитала Ярина. Зазвичай Уляна перемелювала чилики сирими і додавала у борошно або відварювала та подавала як окрему страву.

– Можна. І від цього вони не менш смачні, ніж варені, – відповів Данило, відрізаючи невеличкий шматок від кореня латаття, а потім зняв із себе ладанку і, сховавши в неї шматочок корінця, надів Ярині на шию.

– Мені цю ладанку дала мама. Говорила, що цей ладан освячений на мощах лаврських святих. Так от нехай цей ладан і корінь одолень-трави бережуть тебе, мій вогнику, від бід, – сказав Данило.

– Але я не можу взяти твою ладанку! Ні! – зніяковівши, запротестувала Яринка. – Адже її тобі мама дала! Вона сподівається, що так тебе Бог краще вбереже. А ти віддаєш свій оберіг мені!

– Мене Бог і Пречиста Діва і так збережуть, бо я борюся за віру православну, – відповів Данило. – Ти ж сирота, і нікому тобі ладанку подарувати. Отже, нехай моя ладанка буде у тебе. Яриночко, і не відмовляйся від неї заради Христа! – попросив він, знаючи, що гріх відмовляти, коли Христом Богом просять.

Ярина трохи замислилася, а потім зняла з шиї шнурок із невеликим золотим образком Богородиці, який їй подарувала хрещена.

– Пречиста Діва – заступниця і покровителька всіх козаків, отож нехай Її образок буде завжди з тобою і захищає тебе краще, ніж шабля, – сказала Ярина і повісила образок Данилові на шию.

Данило дякувати не став, а обняв її і почав цілувати. Ярина спочатку опиралася, але потім затихла в його руках, підкоряючись його пристрасті. А Данило все жагучіше і жагучіше цілував її, щоправда, пам’ятаючи минулий випадок, більшого собі не дозволяв.

– Пусти мене, Данилочку! – нарешті, отямившись і відвертаючись, попросила дівчина.

– Тобі ж подобається, – шепнув він, пристрасно ковзаючи губами по її щоці і шиї.

– Недобре це! Соромно! Відпусти мене, будь ласка! – попросила Яринка, намагаючись угамувати тремтіння в тілі і з жахом усвідомлюючи: якщо він ще раз її поцілує, то вона буде згодна на все.

Данило тільки усміхнувся, підняв