Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

Коли повіриш ти, що він тебе кохає,

Полюбиш і сама: такий любові закон.

Як привабити дівчину в глухому зимівнику посеред степів, де можливості досить обмежені? Це питання складне і нерозв’язне для тих, хто не має схильності до романтики, а також позбавлений фантазії. А найголовніше – кмітливості. Данило був вельми практичним молодиком, абсолютно не схильним до всіляких сентиментів, зате якраз був наділений кмітливістю, а ще заповзятливістю й фантазією.

З моменту свого освідчення Данило, звичайно, докучав Ярині залицяннями, але в міру. Проте й сама дівчина охочіше проводила час у його товаристві. Ось так одного разу Данило й побачив, що вона вишиває на рушничку лілії.

– А чому лілії? – запитав він.

– Покладено так, – трохи ніяковіючи, відповіла Ярина, замовчуючи, що дівчата вишивали лілії на своїх весільних рушниках. – Та й це Оленин рушник – у неї не виходить їх вишити, – додала вона, покрививши душею – це був її власний рушничок.

– А тобі подобаються ці квіти? – запитав Данило.

– Мені подобається латаття, – відповіла Ярина. – Тільки тут воно не росте.

Данила наче блискавкою вдарило – це була зручна лазівка.

– Чому ж не росте? Ех, Яринко, уже два роки живеш тут, а до пуття нічого не бачила! Хочеш, поїдемо туди, де багато твоєї одолень-трави? – невимушено запропонував він.

Ярина усміхнулася – люди називали латаття одолень-травою і вірили, що воно захистить від нечистої сили та ворогів. А ще вона зрозуміла, що саме ховається за цією пропозицією, тому промовчала.

– Ти тільки уяви – пливеш по воді, а навколо стільки латаття, що здається, по ньому можна пройти, як по землі! Та й Дніпро нижче за течією набагато красивіший, ніж тут! – спокушав Данило. – А хіба дядько чи дід не катали тебе на човні?

Ярина усміхнулася і заперечливо похитала головою.

– Отже гріх втрачати таку можливість! Поїхали, Яринко! Тобі сподобається!

– Добре, Даниле, якщо тітка з дядьком дозволять, то я поїду, – відповіла Яринка, потай сподіваючись, що вони заборонять.

Але на її здивування Уляна вельми охоче дозволила. А от Степан насторожився. Він помітив, що вітрогон небіж став надто вчащати у зимівник. Ні, він був Данилові радий, проте розумів, що ці гостини аж ніяк не з любові до сім’ї. Отже, Данило, не маючи серйозних намірів, вирішив упадати за Яриною, щоб розважитися. А такого Степан допустити не міг, бо це ганьбило і Ярину, і його самого як опікуна! Однак Воробенко поступився вмовлянням дружини, бо звик довіряти її думці. Проте суворо наказав Данилові берегти Яринку і привезти додому ввечері.

І сонячного дня Ярина та Данило вирушили на прогулянку. Дніпро нижче за течією вражав дикою красою химерних сіро-бурих круч, мальовничих берегів зі смужками золотих піщаних мілин. Особливо вабив Дубовий острів, порослий дубами, увитими диким виноградом і хмелем. А поруч розкинувся Ґавин острів,[19] названий так через безліч ґав, які гніздились у його пишних лісах. Яринка в захваті вертілася на всі боки, вбираючи у свою душу цю дику красу.

– А хочеш, пропливемо через Гадючий поріг!? – запропонував Данило.

– Але ж дядько не дозволяв! Він говорив, що це небезпечно!

– Та я там ще хлоп’ям плавав! І ми дядькові нічого не скажемо! – і Данило направив човен до порога.

Потрапивши в течію Дніпра, особливо швидку в порожистій частині, човен стрімко поплив уперед. Данило вправно керував ним, маневруючи між каменів, що стирчали з води, і скель, які вервечкою перетинали русло.

– Ти немов звивистою стежкою йдеш! – похвалила Яринка.

– Мене Лаврін навчив, – скромно відповів Данило. – Він часто возив мене ще малим рибалити на острови і за поріг.

Човен мчав усе стрімкіше, і Ярина занепокоїлася: дніпровські води вирували і шипіли, немов олія на пательні, а попереду скелястими громадами насувалися два острови – саме на них із шаленою швидкістю течія несла суденце.

– Даниле, куди це ми так швидко пливемо? – із тривогою запитала вона.

– У Вовче горло, – була незворушна відповідь. – Це найнебезпечніше місце Гадючого порога. Зате найцікавіше!

– Даниле, я не хочу туди! – вигукнула Ярина. – Повертай назад!

– Ні, не вийде. Я тут не впораюсь із течією, тому мусимо плисти вперед.

– Тобі ж дядько заборонив сюди плисти! – вигукнула дівчина, тремтячи від страху, бо човен невідворотно несло на скелі правого острова, і здавалося, що ніяка сила на світі не зможе врятувати це вутле суденце від загибелі. – Ми ж з тобою зараз розіб’ємося!

– Для мене це буде щастям, мій вогнику! Якщо ти мене не кохаєш, то дозволь хоча б померти з тобою! – пожартував Данило.

– Ти божевільний! Господи Боже, я не хочу тут умирати! – заволала Яринка і, підхопивши поділ, уже зібралася стрибнути у воду, але Данило, пирснувши зо сміху, утримав її за косу.

– Не бійся! Краще дивись уперед! – сказав він, обіймаючи її за стан.

– Ні! – заверещала Ярина, бо острови вже нависали над крихітним човником, а невблаганна течія несла його на смертоносні скелі. Від жаху вона притулилася до Данила, сховала обличчя на його грудях.

– Та дивись же! – ледь стримуючи сміх, вигукнув Данило, повернувши її обличчям уперед і притискаючись до її спини.

Сталася неймовірна річ – човен обігнув смертоносні скелі, ледь не зачепившись правим бортом, і понісся посередині вузької, звивистої протоки між двома островами. Від пережитого жаху Ярина, застигши, дивилася вперед, не в змозі повірити, що вони врятувалися, а Данило впевнено і міцно обнімав її. Дівчина не знала, що для того, аби минути Вовче горло, треба плисти строго посередині течії – тільки тоді є шанс не розбитися об скелі двох островів, Шкварчіва і Крячка,[20] але для цього треба мати досвід.

– А ти в мене розумниця! – промовив Данило, ніжно притискаючись до її щоки своєю. – Я, коли вперше плив через Вовче горло, то розплакався – мені тоді близько семи років було і я не знав, що течія тут повертає. А ти й сльозинки не зронила!

– Даниле, ти негідник! – гнівно закричала Ярина. – Ти навмисне мене сюди повіз, щоб налякати і посміятися з мене! А щоб тобі… – тут вона осіклася, щоб не вилаятися, і замість цього стусонула Данила в бік, але боляче забила лікоть