Ніна Ягоджинська - Володар жахів. Характерницька сила

зісковзнуло з руки й ударило прямо під копита Ярикового коня. Мокра дорога й узбіччя моментально закрижаніли, а кінь жалібно заіржав і засмикався всім тілом, не в змозі відірвати підкови від замерзлої поверхні.

— Тихо, тихо, — почав заспокоювати коня хлопець, — нічого страшного не сталося. Що, ти криги ніколи не бачив? І взагалі, ти ж бойовий кінь! Негоже тобі так боятись якогось льоду.

— Ярославе! Що там у тебе? — з безпечної відстані гукнув десятник Ворон, — це так було задумано чи треба якась допомога?

— Зараз, почекайте хвилинку!

Ярослав задумався й вирішив повторити удар крижаним списом, але цього разу кидати його так, щоб трикутники були попереду, а не позаду. Сказано — зроблено. Цього разу закляття відразу полетіло так, як треба, і порадувало свого творця точним влучанням у чергову каменюку. Хоча не влучити було б важко: цього разу хлопець цілив у семиметрову скелю. Камінь увесь укрився льодом, а трава навколо — сріблястим інеєм. Бійці, що уважно стежили за діями Ярослава, підбадьорливо загомоніли.

Останньою Ярослав вирішив спробувати Малу паралізуючу сітку. Сплів необхідне плетіння, дійсно схоже на сітку, і закинув його на найближче дерево. Дерево нікуди не побігло і, після деяких міркувань, Ярик вирішив вважати експеримент вдалим. Усе одно більше ніяких підходящих об’єктів для експериментування з паралізуючим закляттям не було.

— Усе, можете під’їжджати ближче, — Ярослав запрошувально махнув рукою своїм глядачам, — заодно скакуна мого допоможете звільнити.

Загін направився до місця навчання майбутнього характерника. Яриків кінь тим часом якось особливо сильно напружився, шарпнувся й відірвався таки від підступної закрижанілої дороги. Добре, хоч ногу не зламав. Ведучи коня за повід Ярослав обережно вивів його за межі штучної ожеледиці.

— Ого, — двоє бійців захоплено об’їжджали заморожену каменюку. Один з них постукав по каменю руків’ям шаблі, і той відізвався глухим гулом.

— Оце звук! Наче не камінь, а бочка з кригою. Ану! — другий боєць теж постукав по каменю руків’ям шаблі, і його кінь ледве встиг відскочити, рятуючи і себе, і вершника від поранень — камінь розколовся на сотні гострих заморожених уламків, які бризнули на всі сторони й рясно всіяли землю.

— Ох ти ж! — бійці перелякано роздивлялися результати Ярикового чаклування, але швидко опанували себе й навіть розсміялися.

— Та з такою бойовою підтримкою супротивники будуть розбігатися ще до того, як ми вступимо в бій!

Ярослав з Юрком між тим оглядали копита постраждалого від крижаного спису коня. Одна нога виявилася обморожена, на ній утворився великий набряк, який, зрозуміло, дошкуляв коневі болем.

— От це вже погано, — спохмурнів ветеран Грім, — зараз кінь ще не дуже відчуває біль, але за кільканадцять хвилин, як нога почне зігріватись, не зможе йти далі і буде затримувати весь загін.

— Узагалі-то… — почав Ярослав і замовк.

— Що — узагалі-то? — усі присутні запитально подивились на хлопця.

— Узагалі-то, я хотів сказати, що знаю ще Мале цілюще закляття, але ніколи його не пробував робити. Страшнувато якось. Раптом не вийде?

— Ти, хлопче, не хвилюйся, — підкрутив сивого вуса Грім, — краще давай на Шелесті потренуйся, раптом доведеться людей лікувати, а ти й не готовий.

Глибоко вдихнувши й видихнувши, Ярослав обійшов навколо коня, якого, виявляється, звали Шелестом. Погладив його по лискучій вороній шиї, заглянув у розумні кінські очі й подумки пообіцяв, що прикладе всіх зусиль, щоб правильно накласти цілюще закляття. Тим більше, що Шелест постраждав з Ярославової вини: не впустив би він під ноги Крижаного списа, то нічого б і не сталося.

Лікування закляттям пройшло якось буденно й без пригод — плетіння з зеленої лінії Сили просто й без зусиль плавно опустилося на хвору кінцівку, саме обгорнуло її і, мабуть, почало діяти. Принаймні, Ярослав на це надіявся. За кілька хвилин набряк почав зменшуватися прямо на очах аж поки не зник зовсім, не залишилось ні найменшої припухлості.

Гордий собою Ярослав хвацько вискочив на Шелеста, утвердився в сідлі і, уже майже не відчуваючи себе новачком, упевнено послав коня вперед.

— Нам ще далеко їхати? — подумавши, спитав найближчого вершника, яким виявився один з бійців загону. Здається, його звали Максимом, утім оскільки Ярослав не був певний, то вирішив звернутися просто, не називаючи ім’я.

— Та ні, уже не дуже. Судячи з карти, ще хвилин двадцять — і будемо на місці. Добре, що наш десяток тепер посилений характерником — так набагато більше шансів на вдале завершення операції, — боєць підбадьорливо усміхнувся Ярославові й від’їхав убік, до інших бійців.

Така віра у його здібності збентежила Ярослава до глибини душі. Матінко рідна, в яку ж це авантюру він улип? Куди він прямує разом з — подумати тільки! — летучим загоном, з бійцями, які воюють з нечистю, упирями й болотяниками! І як хто — характерник! З глузду з’їхати можна. А вони ще й усерйоз надіються на нього, як ніби Ярославу це так, завиграшки, раз плюнути! А на додачу, так це ж він їх сюди всіх потягнув… «А чи не забагато відповідальності я взяв на себе? А раптом мій сон — то так, просто наснилося і ніяка не правда? А всі повірили й поїхали? А якщо та бридота в кристалі в підземній залі виявиться занадто сильною? А мама з татом навіть не знають, де їхній син і чим займається. А як мій оцей особливий зір, коли я бачу лінії Сили, щезне в найбільш відповідальний момент? Я ж тоді стану геть безпомічним і нічим не зможу допомогти в разі сутички, не зможу зробити жодне плетіння».

Ярослав окинув поглядом кавалькаду вершників, побачив спокійні, упевнені в собі обличчя й потроху заспокоївся й сам.