Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

слину. Рука, яка тримала гамбургер, стала вологою. Він відчув, що червоніє.

Він просидів так кілька хвиль, які йому видалися вічністю, навпроти цього достойного й парадоксально співчутливого чоловіка, якщо дивився на нього поглядом, у якому світилася доброта.

~ 20 ~

Світ – це наслідок наших індивідуальних вчинків.

Зміна самого себе – найкращий шлях до найкращого світу.

Найкращого світу, де добре жити.

Ця думка безупинно крутилась у голові Джонатана. Він крутився в ліжку, сон ніяк не йшов до нього.

Сором, який він відчув у присутності індіанця, подвоєний почуттям провини, підвів його до розуміння того, що тепер йому здавалося певністю.

Саме завдяки зміні себе самого Ґанді зумів повернути історію Індії, хоча ніколи не брав участі в жодному уряді. Його завжди зображують наділеним спокійною впевненістю, у скромному білому бавовняному дхоті, він відмовився від будь-якого почесного титулу. Але не треба забувати, що в молодості він був хворобливо скромним, вбраним у костюм-трійку, який носив у сподіванні, що його визнають англійці. Але саме внутрішня еволюція, його перетворення на людину безжурну, добру, справедливу й позбавлену свого еґо, зробили його могутнішим за всю Британську імперію, її армію й установи.

Так само, власне, завдяки внутрішнім перетворенням Мандела зміг змінити хід історії Південної Африки, перебуваючи в камері, де його було ув’язнено. Досить часто забувають, що Мандела виступав за збройну боротьбу, це і стало причиною його ув’язнення. Але у в’язниці цей чоловік пережив чудову особисту еволюцію. Він не тільки став незлостивим пацифістом, а виявився здатним простити своїх ворогів та тюремників, які все-таки двадцять сім років незаконно тримали його в неволі. Власне, саме завдяки тому, що він виявився здатним простити, його країна відносно мирно пережила ту неймовірну зміну ситуації навпаки.

Зрештою Джонатан таки заснув, цієї ночі йому наснився дивний сон…

Він летить між хмарами, потім піднімається вище й витає над білим бавовняним морем у пронизливо блакитному небі.

Він пролітає над Росією, помічає Леніна й революціонерів, які збираються на вулицях. Вони з великим ентузіазмом повторюють:

Ми хочемо егалітарної країни.

Напливають чорні хмари. Коли вони нарешті минають, Джонатан бачить мільйони мертвих, яких скрізь стає дедалі більше. Знову хмари, потім пітьма швидко зникає. Джонатан відчуває невагомість, він обертається довкола самого себе в небі. Під ним пропливають хмари. Угорі чорне небо. Потім на видноколі знову з’являється непримітне біле світло. Внизу позолочені дзвіниці санкт-петербурзьких церков, які здіймають свої шпилі до Джонатана. Довкола – сучасні будівлі. На вулицях – авто.

Ленін також наверху хмарочоса. Він знизує плечима. Він говорить, однак Джонатан знає, що це голос Марджі.

І все це для того, щоб дійти до найбільш нерівноправної країни у світі, яка сьогодні є місцем дії розгнузданого капіталізму.

Дуже сильний порив вітру. Джонатан не може протистояти, його швидко несе на схід, кидаючи об хмари. Тепер він летить над Китаєм, і там, далеко внизу, бачить Мао, з напівусмішкою на вустах, який проголошує нову економічну політику:

Великий Стрибок уперед дасть змогу значно збільшити виробництво сільськогосподарської продукції.

Хмари згущуються, чорні-пречорні. Голос Марджі виринає з небуття:

За наступні три роки в Китаї від голоду померло тридцять мільйонів осіб…

Блискавки пронизують повітря й розколюють сутінки. Хмари розступаються.

Джонатан пролітає над Францією, впізнає Бургундію, яку так любив у дитинстві. На горбистих лугах бики, які тягнуть плуги. За лісом виникає Париж – коляски, фіакри, крики хлопчиків-візників на вузьких, брудних і смердючих вуличках. Сонце на заході, червонувато-коричневе світло з золотистим відливом на дахах. У клубі якобінців слово бере Робесп’єр. Щирий, ідеалістичний.

Знищити привілеї панівного класу…

А далі гільйотина, голови, що котяться, кров, що тече, різкий запах. Вулиці заповнюються червоною в’язкою масою, що розтікається на проспекти. Весь Париж стає червоним. Площа Згоди, Робесп’єр дивиться, як тече кров. Повз нього проїздить берлин із мотоциклістами попереду. Море крові розступається перед великими мотоциклами. Робесп’єр аплодує. Всередині якийсь чоловік знову й знову щиро повторює:

Я служу громадянам.

Мотоцикли, за якими їде берлин, піднімаються по Королівській вулиці.

Я служу громадянам.

Кортеж повертає ліворуч і нанизує передмістя Сент-Оноре.

Я служу громадянам.

Проходить під брамою Єлисейського палацу. З берлина виходить чоловік.

Я служу громадянам.

На нього чекає червона доріжка. Республіканська гвардія у чорно-золотих туніках, з червоним пір’ям на головних уборах формує почесний караул. Чоловік долає всю довжину доріжки, входить у палац, проминає його кімнати з позолоченою дерев’яною обшивкою й шовковими килимами, підходить до сходів.

Хлопці цього поверху одразу виструнчуються.

Сомельє в білих рукавичках схиляється перед ним, подаючи чаші з Гран Крю.

Кухар робить реверанс, демонструючи величезну срібну тацю, заставлену найвишуканішими наїдками.

Чоловік піднімається по сходах.

Нагорі йому кланяється почет радників.

Актриса роздягається й своїм оголеним тілом треться об його черевце.

Слуги розчиняють перед ним двері й схиляються в поклоні, коли він проходить повз них.

Перед дверима свого кабінету він зупиняється. На численній позолоті відбивається світло. Чоловік обертається, глипає на всіх тих слуг, радників, охоронців з кухарями і констатує:

Я служу громадянам.

У цей момент його голова починає надуватися, надуватися, надуватися. Вона наповнюється повітрям, надувається, як бурдюк, деформується, стає потворною, займає половину простору величезного кабінету. Після цього його набряклі губи починають без кінця розтулятися й стулятися, наче в огрядної риби, здіймається вітер, вітер, ще сильніший вітер.

Якийсь журналіст квапливо простягає до президентського отвору мікрофон із рожевого пластику, який на кінці розширюється в кільце, вмочене у мильну воду, і тоді з’являються бульки, бульки, нескінченні бульки. Але чоловік надувається дедалі більше, аж раптом газ виривається з його особи з тривалим свистом. Він починає здуватися, наче проколотий страусовий пухир, газ, що виривається з шумом, штовхає його в повітрі в різні кутки кімнати, перш ніж він вилітає через відчинене вікно. Він мчить над подвір’ям Єлисейського палацу, пролітає вгорі над червоною доріжкою, по якій водночас проходить інший чоловік, який знову і знову повторює:

Я служу громадянам.

В ту саму мить на іншому боці Сени дружно здуваються десятки депутатів із роздутими головами, їх із таким самим свистом викидає крізь вікна Національної асамблеї. Вони з шумом пролітають над кварталом Сен-Жермен і цією вулицею дістаються аж до Люксембурзького саду. Там їх всмоктують вікна Сенату, і вони… падають, немов здуті гумові маріонетки, в розкішні крісла з червоного велюру, де одразу ж засинають…

~ 21 ~

Ґарі погладив бороду рукою. Як не дивно, вона все ще чорна після тих усіх негараздів, яких стає все більше й більше після смерті дружини.

– Не