Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

сімдесяті, вісімдесяті. Біля стін возики з ліками, купи битого скла на підлозі від розбитих вікон, а в мене відчуття, що ми тут не самі. Здається, я зараз побачу, як до мене іде Їм, і Едварда в незастебнутому лікарському халаті. Я уявляю, що, коли визирну у вікно, ті старі чоловіки з Їмового відділення, які завжди курили під березами, знову там стоятимуть, а, заплющивши очі, відчую на шиї великі теплі руки Пауля, його подих.

— Час відлітати звідси, метелику.

Кажуть, що старі пацієнти досі повертаються до Клокхусперкен біля Бекомберґи, вони стоять під деревами, притиснувши руки до випаленого сонцем фасаду, наче там продовжує битися серце лікарні; коли я торкаюся фасаду приглушеного малинового кольору, під моєю рукою — слабкий пульс. Тіні й голоси всіх, хто колись тут були, вони наростають і тонуть усередині, ніби замкнені птахи, і, заплющивши очі, я бачу себе та Їма, ми лежимо, притулившись одне до одного, спимо нагорі, під лікарняним годинником, накрившись його пожмаканим зимовим пальтом. В усьому світі лише ми, так завжди було, ми наодинці з його нещастям. Уві сні він обіймає мене за плечі, аби я не змерзла.

II
Друга розмова (Атлантичний океан)

Ми приземляємося в Каріньо у сутінках, коли бліднуть і зникають тіні, коли жорстке біле іспанське сонце змінюється м’яким і легким світлом. Маріон тихенько сидить у машині, дивиться на блакитні гори. Він знову смокче великий палець, маленький пухир, що вже давно зажив, одразу стає вологим і подразненим. Між пальмами рухаються тіні кажанів, швидкі чорні мітки на слабкому світлі, ніби старе листя кружляє вночі. Трава і дерева випалені сонцем, тут, у передмісті проступає якась занедбаність, наче людям опустилися руки. Кілька років тому, коли Їм сюди переїхав, усе було інакшим, сповненим надій. Зараз між будинками майже нікого не видно, лише десь далеко гучно гавкають здичавілі собаки і стоять будинки без дахів, будинки, яких так і не добудують, бо закінчилися гроші, всі ці голі бетонні тіла, покинуті напризволяще серед убогої природи.

Їм виглядає втомленим, поглядає на випалений сонцем простір. Крики птахів над нами, їхні золотисті черевця ковзають по небу, останнє слабке помаранчеве світло перед ніччю. На кругових розв’язках автомобільні фари освітлюють обличчя бідних дівчат, вони продають єдине, чим володіють — своє східноєвропейське тіло.

Коли Маріон засинає, ми сідаємо на темній терасі. Удари хвиль під нами заглушують музику, яка ледь вчувається з будинку, «Магніфікат» Баха, Їм знову і знову його програє. Раз у раз він заходить досередини і переставляє голку грамофона на партію, що називається «Милість», Et Misericordia. Я впізнаю монотонність його рухів, вихор похмурих думок і мрій, що тягнуть його вниз.

— То що тепер відбувається? — запитую.

— Дорогенька, — каже він, — ти ж знаєш, як усе закінчиться. Шістдесят таблеток «Імовану», ціла пляшка віскі — і я зайду в море. Уже недовго лишилося.

Здається, ніби зорі трохи зісковзнули вниз по небу, в темряві чутно дихання океану, яке тут ніколи не стихає, важкі хвилі кидаються на пляж, а тоді знову відступають у глибочінь.

— І коли ти збираєшся це зробити?

— Цього я не знаю. Це мусить бути ніби падінням углиб себе. Я не можу повідомити час або вказати місце. Воно не має хронології, не має карт.

— А потім що?

— Можеш розсипати попіл над Атлантичним океаном або полетіти з ним додому, в Стокгольм. Могила Віти і Генріка на кладовищі Скуґсшюркоґорден — наш сімейний гробівець.

Балкон відчинений, з пляжу чути дзвінкий голос Маріона, він бавиться під пальмами. Трава під вікном в білих плямах від паперових літачків, що зазнали аварії. Я цілу ніч не зімкнула очей, зате Маріон спав міцно і прокинувся щасливим від того, що він на морі. Щойно розплющивши очі, він починає складати паперовий літачок, а тоді забуває про нього і біжить униз до пляжу шукати камінців і морських зірок. Я сходжу до нього, Маріон трохи зайшов у воду, стоїть на тоненьких ногах серед блискучої каламутної поверхні, я лягаю на рушник і поринаю в читання. Коли піднімаю погляд, здається, наче він стоїть посеред величезного дзеркала.

Маріон — єдиний неушкоджений із нашої сім’ї. Він досконалий. Тоненькі, як сірнички, ноги в кросівках, високі кістки грудної клітки, де можна побачити, як б’ється серце, коли він лежить на пляжі біля мене і поглинає сонячні промені разом із шумом Антлантичного океану. Гладенький живіт, руки, і ці долоньки, які відкриваються і закриваються, ніби медузи, коли він спить під парасолькою. Лоне завжди каже, що у Маріона погляд від мене, вона каже, що ніби дивиться в мої очі, коли я ще була дитиною. Цікаво, чи справді можливо успадкувати погляд, чи переходить у спадок темрява.

Їм торкається мого плеча. Він зійшов на пляж і сів