Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

поряд, але я не чула його кроків, напевно, задрімала на мить. Прокидаюся від різкого запаху сірки, коли він припалює сигарету. Їм дивиться на море, на мерехтливий розмитий горизонт, де води зустрічаються з небом. Крізь парасольку припікає сонце.

— Стане так, Єккі, наче мене ніколи тут не було. І ти даси собі раду. Як і завжди. На мене ніколи не можна було сподіватися. Ти ж знаєш.

Море перед нами таке спокійне й непорушне. Він повільно продовжує.

— Саме перед тим, як все має погаснути, немає страху, тільки слабке світло, що мерехтить на межі свідомості. Якщо вже не залишилося часу, тривоги теж не може бути. Якщо закінчується простір, уже нема чого боятися. Єккі, це свого роду рай. Нам пропонується рай.

Ми йдемо під пальмами вздовж кам’яного муру вгору до будинку. Маріон з червоним м’ячем біжить трохи попереду. Над нами непроникною стіною нависає спека.

У Каріньо сутінки настають так швидко, все гасне без попередження. Тут дивне вечірнє світло, приглушене, зловісне і легке, наче пух, саме за мить перед тим, як воно зникає в океані. Ми їдемо в Більбао, на літак до Мадрида, а тоді летимо до Стокгольма. У повітрі стоїть сильний запах сосен і солі, денна спека тримається над горами, ніби мерехтлива завіса. Обабіч дороги миготять пальми, вдалині блищать високі купи солі. На мить я зустрічаю погляд Їма в маленькому дзеркалі заднього виду, а тоді знову дивлюся на дорогу. У дзеркалі його обличчя пооране самотністю, тавроване невидимою мукою.

З-за гір вийшов блідий повний місяць, хоча низько на небі ще світить сонце, вони світять поруч, як брат і сестра. Маріон сидить біля мене і дивиться на гори вдалині, йому на підборіддя потекла нитка слини. Я могла б попросити Їма залишитися, але вже чую, як він розсміється у відповідь. Цей сміх Їма, він перевертається всередині мене, ніби холодні хвилі. «Перестань, Єккі, нема нікого заради того, щоб жити, у мене нема нікого, щоб любити. Ніколи не було».

Натомість я питаю:

— А що мені з тобою робити, якщо тобі не вдасться і ти опинишся в якійсь лікарні, прикутим до ліжка?

— Нічого, — відповідає він й усміхається до мене в дзеркальце, — мені все вдаться.

— Але ж ти вже хотів померти раніше, — кажу я, — це не вперше.

— Довірся мені, Єккі. Я знаю, що роблю.

— Окей. Роби що хочеш. Так було завжди.

Трохи далі злітає самотній фламінго, мерехтить яскраво-рожевим у випаленому світлі, він ніби горить, ніби з води піднімається полум’я і перетворюється в якогось летючого ангела. Я відкидаю голову назад, мене наче щось душить, цей стан виникає, коли пробудеш кілька днів біля Їма. Птахи перелітають перед нами дорогу, маленькі білі тільця, летять так близько, що майже відбиваються від лобового скла. Десь в океані досі є одиноке Вітине тіло, мені думається, що на ній досі світлий весняний плащ, який тягнеться над її головою, ніби маленький парашут. Що вони робили разом із Їмом, чи в них були ті ж самі ігри, що у нас з Маріоном зараз? Віта пішла, не попрощавшись; можливо, Їм не знає жодного іншого способу піти звідсіля. Якось він розповідав про останній період її життя.

Їм: Усю ту весну я знав, що вона помре. Вона лежала на софі і пила. Я вже запланував, як перероблю квартиру, коли її не стане. Я б перейшов до її спальні. Але цього не сталося. Ми з братом переїхали до нової квартири на Кунґсхольмен. Не знаю, як так сталося, одного дня ми просто переїхали, раптом опинилися серед картонних коробок з речима. Віти і Генріка не було. Здавалося, їх ніколи не було. Разом із ними зник цілий світ. Коли згодом я побачив знимки Віти, вона виглядала інакшою, хоч я й бачив ці фото сотні разів. Вона не виглядала так, ніби колись була моєю мамою.

Чорне море

Їм з Едвардом стоять біля вікна і дивляться поверх верхівок дерев. Кожен літак, заходячи на посадку на злітне поле, малює на небі ще одну лінію.

— Як думаєш, Їме, чому ти такий сумний?

— Чому я такий сумний? А ти, Едварде, чому такий веселий?

Едвард заходиться легким двінким сміхом.

— Чому я такий веселий?

— Світ назовні поламаний, ти самотній у своїй великій квартирі. У тебе є лише ми. А ми всі безумні.

— Не певен, чи назвав би вас безумними.

— Ти мене розумієш. Ми безнадійні.

— Але не ти. Всередині тебе, Їме, золотий стержень. Ти просто не знаєш, що з ним робити. Розкажи мені, як усе почалося.