Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Її рукам відома якась таємниця, бо, коли я розплющую очі, волосся знову м’яке й блискуче.

— Як думаєш, після Чорнобиля буде літо? — запитую я, лиш би вона не забирала рук.

— Не знаю. Справді, не знаю, як буде.

— А коли ми знатимемо?

— Можливо, ніколи. Про деякі речі ніколи так і не дізнаєшся. Я б хотіла поїхати туди, фотографувати.

— Але ж бути там небезпечно?

— Всюди небезпечно, Єккі.

Знизу листя відсвічує сріблястим. Ми з Маріоном увесь день гуляємо в Клокхуспаркен. Він бігає зигзагами у своїй червоній в’язаній шапці між голими стовбурами дерев. Трохи далі лежать перевернуті шахові фігури, і я сумую за Сабіною, сумую за всім, чого тут уже нема, мені хочеться, щоб вона зараз стояла біля мене, усміхаючись і охопивши білого «коня». «Шах і мат, Їммі Дарлінґу».

Маріон стоїть у сутінках і дивиться на одне з вікон у Великому Чол., уночі там завжди горить світло. Значить, хтось там мешкає або принаймні щоночі приходить туди ночувати. Напис золотим відблискує в останніх променях під срібним дощем — розрада архітектора; наче велика комаха, він тягнувся фасадом біля головного входу, та вже кілька тижнів, як його зняли, може тепер нарешті щось зроблять з будівлею. Старі приміщення лікарні перетворять на помешкання, але поки вони ще стоять, неторкані й величні, прекрасного приглушеного малиново-червоного кольору. За шибками у дверях усе залишилося таким, яким було півтора десятиліття тому, ніби працівники лікарні просто вийшли, зачинивши за собою двері. У деяких місцях досі висять таблички, зникли лише віконні решітки й огорожа навколо території лікарні, скручені частини огорожі лежать в минулорічній траві перед старим сторожовим будинком.

Не кажучи ні слова, ми стоїмо біля маленького ставка і дивимося на замерзлу воду, холоднеча відчувається, як чиста міцна пов’язка на тіло, дим, мороз, кристалічна ясність ночі. Маріон бігає алеєю, яка безкінечно тягнеться поміж старих дерев. Я стою на місці, чекаю, щоб він повернувся. Заплющивши очі, бачу Їма і Едварда, як вони від’їздять з лікарні на срібному Мерседесі. Димлять їхні сигарети, вони чекають, щоб охоронець відчинив браму, а тоді — щебіт птахів, котрі спостерігають за всім із дерева. Часом з ними вона, Сабіна. Напівлежить на задньому сидінні зі склянкою в руці, довге світле волосся розсипалось, ніби пір’їни, по спинці сидіння. Застебнувши ґудзики на сорочці і оглянувши своє обличчя в дзеркалі заднього виду, Їм робить перший ковток шампанського, а потім лунає тихий шум, автоматизована брама нарешті відкривається і випускає їх з лікарняного парку. Вони безшумно вислизають з території, липовою алеєю і далі вузькими дорогами, що ведуть з лікарні, а потім через мости до вогнів міста.

— Мамо, їдемо додому?

Маріон замерз, його руки почервоніли, він зробив невеликий сніговий ліхтар біля ставка, але у нас немає ані свічки, ані сірників. Я беру його руки в свої і намагаюся зігріти їх диханням.

— Я думала на якусь хвилинку зайти досередини.

— Що нам там робити?

— Не знаю. Трохи роздивитися.

— Хіба всередині не темно?

— Темно, але небезпеки немає.

— Ти впевнена?

— Так, Маріоне, цілком.

З тилу на червоному фасаді Великого Чол. хтось вирізав велике серце. Крім нас, тут нікого немає, лише самотній чоловік ходить подвір’ям та голосно розмовляє сам із собою і якась жінка вигулює собак. Хмари незвично низько нависають над нами, доки ми на холодному вітрі гуляємо територією лікарні і смикаємо замкнені двері. З жовтих будинків на схилі, де ми зазвичай сиділи у затінку берез, вибігають кілька дітей. Вони гукають нас, питають, чи ми знаємо, що тут була лікарня для психічно хворих.

— Так, — кричу я, — тут лікувався мій тато, коли я була малою.

Від моєї відповіді діти принишкли, відбігли в напрямку алеї. Ми повертаємося до каплиці і головного будинку саме коли починає падати сніг, рідкий квітневий сніг, і здається, ніби сніжить усередині мене, і тут Маріону несподівано відкриваються двері з тилу будинку. В лице нам б’є чистий запах снігу і світло. М’яке підземне світло, схоже на тіні, і непереборне відчуття меланхолії, коли я знову заходжу до цієї лікарні, вперше за останні двадцять років.

— Хто тут хворий? — запитує Маріон і дивиться на мене таким, властивим лише для нього поглядом. Ніхто ніколи не дивився на мене так, як він, він вірить мені у всьому.

— Тут немає хворих. Лікарня вже давно закрита. Ходімо.

Він зникає в коридорі з білим пташиним пером у руці, я чую його спів удалині. Всередині ще залишився зелений колір, блискучий, ніби після дощу, схожий на світло вглибині басейну, і ці спальні зали, обклеєні шпалерами з різним для кожної кімнати візерунком. Здається, наче бачиш, як туди заходить час — сорокові, п’ятдесяті, шістдесяті,