Ольга Купріян - Щоденник Лоли

Дарма нервувала. Звісно, Паша приповз на колінах (ну, може, на колінах він повз тільки до під’їзду під покровом ночі?) під самі двері, з квітами, благати про помилування. Королево, королево! Я ваш навіки! Простіть, що не скасував своє тренування! Що я можу зробити, щоб загладити свою провину? — це, думаю, в Пашиній голові промайнуло поки він казав щось типу такого: «Надворі такий дубар. Давай чаю поп’ємо у твоїй кімнаті? Все одно вже пізно, а завтра в школу».

А я що? Я ж знаю, що все одно Королева. Цілий вечір ходила у святковому домашньому костюмі, така вся сексі-пексі. Бабуся ж не в курсі того, що сьогодні за день, вона рази три сказала, щоб я перевдяглася у щось старе, бо зараз малі прибіжать і чимось мене заляпають. Але я на малих уже давно маю прийом: щойно хтось із них залітає з замащеними ручищами — клеєм, фарбою, тістом — я виставляю вперед ліву руку, щоб відбити напад зліва, а правою ловлю замазуру за одну руку, потім лівою хапаю другу й потім тримаю так обидві, ніби зв’язані, й веду у ванну. Гірше, коли вони нападають організовано. Але для того я вдягла ще фартух. Головне — встигла вчасно зняти, так що Паша нічого не запідозрив! А я тут така вся стою в легкому мейкапі й домашньому костюмі, волосся розпущене — наче його й не чекаю, а спати мощуся.

Не знаю, як бабуся впускає його так пізно! Але ж я кажу, що бабуся за нього горою. Часом мені здається, що вона любить Пашу навіть більше, ніж мене. Трішечки!

Паша приніс цукерки сердечками (банальненько) і ще… блокнот. Гм, ну таке собі, хоча в інстаграмі можна класно сфоткати. Красивий. Може, щось туди придумаю записувати. Але загалом підозрюю, що Паша не встигав із подарунком, тому вибрав хоча б щось.

Чаю ми так і не випили. Паша запропонував подивитися кіно, але бабуся з коридору голосно повідомила, що через годину — всім спати. Тому ми просто цілувалися. Не те, звісно, що я хотіла, але що поробиш. Головне красиво написати в блозі — і хто там знає, як було насправді? :)

Прощаючись, Паша так мене поцілував, що аж ноги підкосилися. Я думала, так не буває. І ще… так приємно було ТАМ. Лоскітно. Ми відірвалися одне від одного, коли бабуся кахикнула тричі, бо це був сигнал — як дзвінок на урок Дарини — що Паші вже пора додому. Тоді він мені в саме вухо видихнув, що хотів би провести цей вечір геть ІНАКШЕ. А тоді цьомнув у щоку й голосно побажав усім добраніч, щоб бабуся більше не мучила себе кахиканням.

Оце Паша цього разу облажався! Ні в які ворота не лізе: у нашої бідняжечки Христі ТАКИЙ САМИЙ блокнот, як учора подарував мені Паша!

І ЯК вона його дістала, коли я показувала дівчатам свій. Та вона НАСМІХАЛАСЯ з мене!!!! І блокнот у неї вже майже списаний! Я хотіла відібрати й усім показати, що нічого вартісного вона там не пише, але ця Христя вчепилася в блокнот, наче це її ліфчик! Подумаєш, блокнот подивитися — що там може бути цікавого?!!! Усі ж знають, що Христя нічого не варта. Мабуть, того вона й приховує свої записи.

Коротше, за мене вступилася Ася і ми таки видерли той дурнуватий блокнот, а там — малюночки!!! Ха-ха-ха! Дурацькі каляки-маляки. Ми поржали, а ця наївна дурочка розридалася й сама ж подерла свій блокнот, забираючи його в нас. Вибігла з класу, істеричка.

Паша, звісно, подивився на мене одним із своїх поглядів для засудження. Але мені пофіг. Із ним я ще розберуся! Придумав — дарувати таке ж саме, як у Христі! Христі! Та я тепер буду посміховиськом! Доведеться витерти ранковий пост, а там уже сотня лайків і коментів купа...

Влаштувала Паші скандал при всіх, на великій перерві. А Паша чогось розлютився й пожбурив блокнот у смітник! Мій блокнот, ну нахабство! Довелося спізнитися на урок, щоб його забрати звідти. Усе-таки він красивий, цей блокнот. Можна вести там щоденник, як цей закінчиться… Добре, що ніхто не вкинув у сміття ніяких об’їдків, тільки обгортки від шоколадних батончиків. Фу, народ, ви так розжирієте і ніколи не скинете зайву вагу! А стоматологи на вас озолотяться!

І взагалі — у Христі напевне підробка, а Паша точно купив оригінал!

Усе, біжу на урок. Дорогою щось придумаю.

Пізніше.

Після уроку написала на дошці: «Навіть якісна підробка не замінить оригінал». Сподіваюся, що всі зрозуміли, про кого йдеться. Паші вислала в чаті тисячу сердечок. Але він нічого не відписав.

Дорогий щоденнику, я знаю, що це проти правил. Знаю, що обіцяла ТАК тебе не називати і взагалі не думала, що в мене поїде дах і я звертатимуся до предмету поліграфії на «ти». Ну, коротше. Усе погано. Не так щоб дуже, але більше погано, ніж добре.

Спершу я посварилася з Натою, що саме по собі не дуже приємне, бо одне з правил виживання Лоли у школі — НЕ СВАРИТИСЯ З ВІДМІННИКАМИ! І ще б посваритися через якісь шмотки, так ні: через навчання! Тепер вона не дасть мені списати ні за що ту дурнувату лабораторку. Скоріше вона з Жаном поцілується, ніж дасть мені списати. А це — гарантована сімка з хімії. У кращому разі!

А все чому? Тому що хімічці з якогось дива захотілося дати нам додому ДОПИСУВАТИ лабораторну! Типу робити вдома її роботу чи що?! Мало того, що ми у школі гаруємо неясно для чого, так ще й УДОМА?!! Ну ні-і-і-і. Я проти такого ПРИН-ЦИ-ПО-ВО.

Хоча мене ніхто не запитував. Просто дзвінок продзвенів зарано (думаю, у школі спеціально перевели годинники, щоб ніхто не встиг доробити ці срані досліди), просто Паша чогось усе сьогодні робить надто п о в і л ь н о. Повільно збирається у школу. Відповідно, не заходить по мене дорогою. Повільно відповідає на дзвінки. Відписує в чаті він теж повільно. Повільно вітається. І ще повільніше згадує, що в нього взагалі-то є дівчина. Чого б то?! Але я не про Пашу. Хоча це теж — усесвітня несправедливість.

Всесвіт сьогодні проти мене.

З усього класу встиг із лабораторкою тільки суперботан Гера. Але що я, проситиму в нього списати?! Звісно, я проситиму в ПОДРУГИ! А Ната, хоч вона, певно, вже забула, була моєю подругою.

Але я все забуваю написати, що сталося. Бо неясно. Думки плутаються, і це капець дратує, коли не можеш їх до кінця додумати. А якщо це назавжди?!! Як мені тоді вести блог?!!! Це все тоді — голодна смерть?!