Камі Гарсія - Чарівні створіння

я чую нечасто. І не бути мені джентльменом з Півдня, якщо я вас розчарую, — він розтягував слова на південний манер, але дикція в нього була відмінна. — Радий нарешті з вами зустрітися, містере Вейт.

Я не міг повірити, що стою перед ним — таємничим Мейконом Рейвенвудом. От тільки я очікував побачити справжнього мовчуна Редлі — якогось дідугана, що тиняється біля будинку в затяганому домашньому одязі, бурмоче собі під ніс примітивні слова, скидається на неандертальця і, можливо, навіть пускає слину.

Натомість переді мною стояв зовсім не книжковий мовчун. Це радше був Аттикус Фінч.

Мейкон Рейвенвуд мав бездоганний вигляд у стилі — навіть не знаю — сорокових років двадцятого століття. Його біла накрохмалена сорочка була застібнута не на ґудзики, а на старомодні срібні запонки. Бездоганний вечірній піджак був ідеально випрасуваний і ідеально чорний. Очі виблискували темним сяйвом і теж були майже кольору ночі. Вони ніби мали якусь поволоку, тонування, як вікна катафалку, в якому містом роз’їжджала Ліна. У них нічого не віддзеркалювалося, нічого не можна було побачити, вони помітно виділялися на тлі блідого обличчя — білого як сніг, як мармур, як, врешті-решт, обличчя людини, яка ніколи не виходить з дому. Його чорне, як смола, волосся посивіло біля скронь, але в цілому було того ж темного кольору, що й у Ліни.

Він міг би бути зіркою чорно-білого кіно або членом королівської родини якоїсь маленької країни, про яку тут ніхто не чув. Але, хай як дивно, Мейкон Рейвенвуд мешкав у Гатліні й був його найбільшим місцевим страшидлом, бабаєм, яким мене лякали ще з дитячого садочка. От тільки зараз я зрозумів, що він у сотні разів менше місцевий, ніж я.

Не зводячи з мене очей, Мейкон Рейвенвуд згорнув книжку, яку тримав у руках. Насправді він мовби дивився крізь мене, шукаючи щось позаду, так наче у нього був рентгенівський зір. З огляду на події минулого тижня — усе було можливо.

Моє серце аж вискакувало з грудей, я був певен, що він чує його калатання. Ніхто з нас не усміхнувся. Пес застиг біля Мейконових ніг, готовий щохвилини виконати команду «фас».

— Що ж це з моїми манерами? Заходьте, містере Бейт, ми саме збиралися вечеряти. Ви просто зобов’язані сісти з нами за стіл. Для нас, Рейвенвудів, вечеря — це завжди ціла подія.

Я глянув на Ліну в очікуванні бодай якоїсь підказки.

«Скажи, що ти не хочеш залишатися».

«Повір, що й не хочу».

— Ні-ні, сер, я не хочу заважати. Я просто привіз Ліні її домашнє завдання, — сказав я і вдруге помахав блакитною текою.

— Нічого не хочу чути. Ви залишаєтеся. По вечері ми з приємністю викуримо пару кубинських сигар у зимовому саду… чи вам більше до вподоби сигарилли? Хоча, звісно, якщо вам ніяково заходити, я вас зрозумію…

З його слів неможливо було з’ясувати, жартує він чи говорить всерйоз.

Ліна пригорнулася до дядька, і вираз його обличчя одразу змінився.

— Дядечку М., не дражнися з Ітана. Він мій єдиний друг у Гатліні, а якщо ти його відвадиш, то мені доведеться переїхати до тітки Дел, і тобі не буде з кого кепкувати.

— У мене залишиться Мовчун.

Пес із цікавістю подивився на Мейкона.

— А я його з собою заберу. Він же ходить хвостиком за мною, не за тобою.

Я не міг не запитати:

— Мовчун? Собаку звати Мовчун Редлі?

Мейкон усміхнувся — хоча ні, просто ледь-ледь розтягнув губи.

— Хай уже ліпше так кличуть його, а не мене, — закинув Рейвенвуд голову і голосно засміявся. Це мене неабияк спантеличило, бо я навіть уявити не міг, що його обличчя здатне посміхнутися.

Відлюдник відчинив двері.

— Справді, містере Вейт, приєднуйтеся. Я дуже люблю гостей, а нас уже сто років не вшановував своєю присутністю жоден гість поважної гатлінівської околиці.

На обличчі Ліни з’явилося щось схоже на усмішку:

— Дядьку М., не будь снобом. Мешканці Гатліна не винні, що ти з ними не розмовляєш.

— І я теж не винний, що маю слабкість до гарних манер, меткого розуму і охайного зовнішнього вигляду — не обов’язково у такій послідовності.

— Не зважай. У нього буває, — винувато вимовила Ліна.

— Дай-но я здогадаюся, цей візит має стосунок до директора Гарпера?

— Так, — кивнула Ліна, — зі школи дзвонили: допоки розслідується справа, я на випробному терміні, — вона закотила очі. — Ще одне «порушення» — і мене відрахують.

Мейкон засміявся, наче з дріб’язкового жарту.

— Випробний термін? Як мило. Під випробуванням розуміють перевірку авторитетною владою, — він підштовхнув нас обох до передпокою. — Навряд чи такою владою може бути товстун-директор, який заледве закінчив коледж, і купка розлючених домогосподинь, у яких родовід не порівняється навіть з родоводом Мовчуна Редлі.

Переступивши поріг, я застиг на місці. Передпокій уже не був схожий на той, що я бачив кілька днів тому: все було зроблено з розмахом, без натяку на провінційність. Над геть несучасними сходами, які, здавалося, трималися просто в повітрі, висів застрашливо великий олійний портрет приголомшливо вродливої жінки з сяючими золотавими очима. Цими сходами щомиті могла б спуститися Скарлет О'Гара, і її криноліни гармонійно б вписалися в інтер’єр. Зі стелі звисали багатоярусні кришталеві люстри, скрізь стояли старовинні масивні меблі, маленькими купками — вишукано гаптовані стільці, а ще були мармурові столики і розлога папороть у горщиках. Повсюди горіли свічки. Високі двійчасті двері були відчинені настіж, а у повітрі витав аромат гарденій із вишукано розставлених на столиках високих срібних ваз.

На якусь мить мені здалося, що це знову видіння, за винятком того, що медальйон був надійно загорнутий у хустинку і лежав у мене в кишені. Я це перевірив і тому знав напевне. А ще за мною зі сходів занадто пильно спостерігав цей підозрілий пес.

Але ж це неможливо! Рейвенвуд не міг кардинально змінити інтер’єр відтоді, як я востаннє був у цьому домі. Я ніби опинився у минулому, але, навіть попри нереальність ситуації, я б дуже хотів, щоб це побачила мама. Їй би сподобалося. Тільки зараз цей будинок набув справжнього вигляду, став таким, яким, певно, був завжди. Я відчував це. Тепер він асоціювався з Ліною, з садом за кам’яними мурами, з маєтком Ґрінбраєр.

«Чому він раніше був не такий?»

«Ти про що?»

«Ти знаєш».

Ми йшли за Мейконом, і він повів нас туди, де минулого тижня була затишна вітальня. Сьогодні ж замість неї красувалася пишна зала і довгий стіл на кігтястих лапах, накритий саме на три персони, ніби Мейкон заздалегідь знав