Камі Гарсія - Чарівні створіння

про мій візит. У кутку саме по собі грало фортепіано — я вирішив, що воно механічне. Зала мала дещо лячний вигляд: їй вочевидь бракувало передзвону бокалів і сміху гостей. Так наче Рейвенвуд влаштовував бал року, але єдиним запрошеним був я.

Увесь цей час Мейкон не припиняв говорити. Його слова відлунювали від масивних стін із фресками і високих різьблених стель.

— Я не заперечую свою зверхність — так, я не люблю маленьких містечок. Я не люблю мешканців цих містечок, бо у них замало важить мозок і забагато — тіло. Вони ніби компенсують цим брак внутрішнього світу. Їдять усіляку гидоту — причому калорійну — їдять, їдять, а насититись не можуть, — Мейкон посміхнувся, але зовсім не по-доброму.

— То чому ви не переїдете? — запитав я роздратовано, і це раптово повернуло мене у реальність, хай якою вона була насправді. Одна справа, коли кепкую з Гатліна я, інша — коли це робить Мейкон Рейвенвуд. Тепер про місто говорив сторонній.

— Не мели дурниць. Мій дім — маєток Рейвенвуд, а не Гатлін, — останнє слово Мейкон не вимовив, а сплюнув як отруту. — Колись я залишу тенета цього світу, а оскільки у мене дітей немає, то мені потрібно буде знайти когось, хто б доглянув маєток. Зберегти Рейвенвуд — ось місія всього мого життя, грандіозна і страшенно важлива. Мені подобається уявляти себе наглядачем живого музею.

— Не драматизуй, дядечку М.

— А ти, Ліно, не згладжуй. Я ніколи не розумів, чому тебе так тягне спілкуватися з усім цим непросвітленим людом.

«Він має рацію».

«То мені що, більше не приходити до школи?»

«Ні, я не про це…»

— Звісно, — подивився Мейкон на мене, — не беручи до уваги нашого гостя.

Що більше він говорив, то більше пробуджував у мені цікавість. Хто знав, що, крім мами і Маріан Ашкрофт, в містечку є ще й третій розумний мешканець? Чи, можливо, четвертий — це вже залежатиме від подальшої поведінки батька.

Я намагався роздивитися, що за книжку Мейкон тримає в руках.

— Це Шекспір?

— Бетті Крокер,[9] надзвичайна жінка. Я тут саме намагався пригадати, що у цьому місті готують на вечерю. Сьогодні мені захотілося місцевої кухні, тож я обрав свинину.

Знову свинина! Мене нудило від самого слова.

Мейкон елегантно відсунув для Ліни стілець.

— Ліно, до речі про гостинність: скоро на Збори до нас приїздять твої двоюрідні сестри і брати. Нагадай Покоям і Кухні, що нас буде на п’ять осіб більше.

Ліна кинула на дядька знервований погляд:

— Я нагадаю кухарям і покоївкам. Ти ж це мав на увазі?

— А що таке Збори?

— Ой, у нас така дивна родина! Збори — це просто давнє свято врожаю. Ніби як День подяки, тільки раніше. Не зважай.

Я б ніколи не подумав, що до Рейвенвуду хтось приїздить — хай родичі, хай хто ще. Я ніколи не бачив, щоб у цей бік на розвилці повернула бодай одна машина.

Мейкон вочевидь тішився.

— Як собі знаєш. Але щодо кухні: я голодний, як вовк, а тому піду подивлюся, що там для нас наколотили.

Поки він говорив, звідкись здалеку долинав стукіт сковорідок і каструль.

— Тільки, будь ласка, лагідніше, дядечку М.

Мейкон Рейвенвуд перетнув бальну залу і зник з очей. Я досі чув, як натертими коридорами стукотять його черевики. Як же все було дивно — на тлі цього маєтку навіть Білий Дім видався би хатинкою лісника.

— Ліно, що відбувається?

— Що ти маєш на увазі?

— Як він знав, що я прийду?

— Мабуть, побачив нас на ґанку і накрив стіл.

— А будинок? Я заходив сюди того дня, коли ми знайшли медальйон, тут усе було не так.

«Ліно, скажи. Мені ти можеш довіряти».

Вона перебирала поділ сукні. От упертюха!

— Дядько любить старовинні речі й постійно змінює інтер’єр. Це так важливо?

Хай що насправді відбувалося, розповідати мені про це вона зараз не збиралася.

— Гаразд. Тоді ти не проти, якщо я пороздивляюся?

Ліна мовчки насупилася. Я підвівся з-за столу і рушив до іншої кімнати. Вона була схожою на невеличкий кабінет із канапою, коминком і декількома письмовими столами. Перед вогнем лежав Мовчун Редлі. Щойно я зайшов до кімнати, як він загарчав.

— Гарний песик.

Він загарчав голосніше. Я позадкував; гарчання стихло, і він спокійно поклав голову на кам’яну плиту перед коминком.

На найближчому до мене письмовому столику лежав пакунок, замотаний у коричневий папір і обв’язаний мотузкою. Коли я узяв його, Редлі загарчав знову. На пакунку був відомий мені штамп гатлінівської районної бібліотеки. Я бачив сотні таких пакунків — мама їх часто отримувала. Тільки Маріан Ашкрофт могла б так старанно запакувати книжки.

— Вам цікаві бібліотеки, містере Вейт? Знаєте Маріан Ашкрофт? — заговорив поряд зі мною Мейкон, беручи з моїх рук пакунок і захоплено його роздивляючись.

— Так, сер. Я знаю доктора Маріан Ашкрофт. Вона була найкращою подругою моєї мами, вони працювали разом.

Очі Мейкона спалахнули й одразу ж погасли.

— Ну звісно, як я одразу не здогадався! Ітан Вейт. Я знав вашу маму.

Я остовпів. Як Мейкон Рейвенвуд міг знати маму?

На його обличчі промайнув дивний вираз, так ніби він намагався згадати щось давно забуте.

— Звісно, з її робіт. Я прочитав усі її книжки. До речі, якщо ви звернете увагу на примітки у книзі «Плантації і планування: розділений сад», то побачите, що декілька першоджерел для її дослідження взяті з моєї особистої бібліотеки. Ваша мама була неперевершена. Її смерть — велика втрата.

— Дякую, — сказав я, ледь усміхнувшись.

— Насправді я мав би за честь показати вам свою бібліотеку. Я б залюбки продемонстрував свою колекцію єдиному сину Дайли Еверс.

Я поглянув на Мейкона Рейвенвуда, вражений тим, як звучить ім’я моєї матері в нього на вустах.

— Бейт. Лайли Еверс Бейт.

— Певна річ, — його усмішка стала ширшою. — Але все по порядку. Судячи з того, що на кухні стихло, гадаю, вечерю подано.

Він поплескав мене по плечу, і ми пішли до бальної зали.

Ліна вже чекала нас за столом, знов запалюючи свічку, яку встиг задути вечірній вітер. Стіл просто вгинався від страв, а я навіть не міг уявити, як вони тут опинились — у будинку, крім нас, не було жодної живої душі. Ця загадка стала наступною після нового інтер’єру і вовко-пса, однак найбільших див я усе ж таки очікував від самого Рейвенвуда.

На столі було достатньо їжі, щоб нагодувати ДАР, усі церкви міста і всю баскетбольну збірну. От тільки страви були не з гатлінівської кухні. Перед нами стояло щось