Камі Гарсія - Чарівні створіння

схоже на запечене порося з яблуком у роті, піраміда зі смаженої поребрини з паперовими квіточками на кінці кожного ребра, а поряд з нею — якась понівечена гуска, обсипана каштанами. А ще безліч соусів, кремів і підлив, булок і хлібців, овочів і паштетів, які б я навіть не міг назвати. А до всього були подані бутерброди зі свининою, які зовсім не вписувались у загальне сервірування столу. Я кинув оком на Ліну і скривився на саму думку про те, скільки ж мені заради ввічливості доведеться з’їсти.

— Дядечку М., ми стільки не з’їмо.

Мовчун скрутився навколо Ліниного стільця, махаючи хвостом в очікуванні смачного.

— Що за маячня! У тебе з’явився друг — то святкуймо. Кухня образиться.

Ліна схвильовано дивилася на мене; вона нібито боялася, що я підведусь і, сказавши, що йду помити руки, просто втечу геть. Я знизав плечима і почав накладати їжу в тарілку, сподіваючись, що завтра Амма дозволить мені пропустити сніданок.

Коли Мейкон налив собі вже третю порцію віскі, я вирішив, що настав час показати медальйон. Я помітив, що Рейвенвуд накладав собі страви з верхом, але не бачив, щоб він щось їв. Здавалося, їжа зникала сама по собі від найменшого поруху виделки. Що ж, можливо, Мовчун Редлі — найщасливіший собака в місті.

— Сер, — згорнув я серветку, — ви не проти, якщо я у вас дещо запитаю? Ви добре знаєте історію, а у мами я, на жаль, запитати більше не можу.

«Що ти робиш?»

«Просто запитую».

«Він нічого не знає».

«Ліно, потрібно спробувати».

— Певна річ, — мовив Мейкон, відпивши віскі.

Застромивши руку в кишеню, я дістав підвісок з Амминого мішечка, намагаючись не розмотати хустинку. Раптом згасли усі свічки. Світло в люстрі потьмяніло, а за мить спалахнуло знову. Навіть піаніно замовкло.

«Ітане, що ти робиш?»

«Я нічого не зробив».

У темряві я почув голос Мейкона:

— Синку, а що у тебе в руці?

— Медальйон, сер.

— Ти не образишся, якщо я попрошу тебе покласти його назад до кишені?

Він говорив спокійно, але спокій був удаваний. Було ясно, що він стримується. Рівний голос був уже не такий рівний, Мейкон усіляко намагався приховати схвильованість і напругу.

Я поклав медальйон назад до мішечка і запхав його до кишені. На тому боці столу Мейкон торкнувся підсвічника. Одна по одній спалахнули свічки, а трапеза зникла.

У світлі свічок Мейкон мав похмурий вигляд. Також він уперше за сьогоднішню зустріч не промовив ані слова, нібито зважуючи якесь надважливе рішення, від якого залежала вся наша доля. Треба було йти. Ліна мала рацію, дарма я вирішив запитати. Можливо, у самітництва Рейвенвуда була своя причина.

— Перепрошую, сер. Я не знав, що так станеться. Коли наша домогосподиня Амма побачила медальйон, він теж справив на неї таке… ну… сильне враження. А от коли ми з Ліною його знайшли — нічого поганого не сталося.

«Більше нічого йому не кажи. Ні слова про видіння».

«Не казатиму. Я тільки хотів переконатися, чи правильно думав про Женев’єву».

Ліна могла не хвилюватись — я більше не сказав би Мейкону Рейвенвуду ні слова. Я лише хотів вибратися звідси, тож почав підводитися:

— Напевне, я вже йтиму, сер. Пізно вже.

— А чи не міг би ти описати мені медальйон? — радше звелів він, ніж попросив.

Я мовчав.

Нарешті заговорила Ліна:

— Він старий, потертий і з камеєю. Ми знайшли його в Ґрінбраєрі.

— Чому ти не сказала, — схвильовано покрутив Мейкон свій срібний перстень, — що була в Ґрінбраєрі? Це ж не Рейвенвуд. Я не зможу тебе там захистити.

— Там було безпечно, я це відчувала.

Безпечно? Про що це вона? Невже він аж так її оберігає?

— Ні, ти була за межею. Там ніхто і ніщо не зможе піти за тобою. Ти багато чого не знаєш, а він… — Мейкон через стіл указав на мене. — Він узагалі нічого не знає. Він не захистить тебе, і непотрібно було його в це втягувати.

Я не міг більше мовчати. Просто не міг. Він говорив про мене так, наче мене тут немає!

— Мене це теж стосується, сер. На зворотному боці медальйона були ініціали ІКВ. ІКВ — це Ітан Картер Вейт, мій двоюрідний пра-пра-прапрадідусь. А другі ініціали — ЖКД, і ми більш ніж упевнені, що Д у них означає Дюкейн.

«Ітане, годі».

Але я не зупинявся:

— Немає сенсу щось від нас приховувати, бо хай що станеться, це стосуватиметься нас обох. І подобається вам це чи ні, але це щось відбувається вже зараз…

Кімнатою пролетіла ваза з гарденіями і розбилася, вдарившись об стіну. Ось це вже був той Мейкон Рейвенвуд, про якого ми всі змалечку розповідали страшилки.

— Юначе, ти навіть не уявляєш, про що зараз говориш, — сказав він, зазираючи мені у вічі. Від їхньої темної глибини у мене на тімені заворушилося волосся. Здавалося, ситуація виходить з-під контролю, я надто далеко зайшов. Мовчун Редлі підвівся і почав нишком походжати за господарем, як мисливський пес. Його очі були, як завжди, навдивовижу круглі й чимось мені знайомі.

«Більше ні слова».

Мейкон примружив очі. Де й подівся його зірковий шик! На зміну йому прийшло щось темне і зловісне. Понад усе кортіло втекти, але мої ноги ніби вросли в землю. Я закляк.

Я помилявся щодо маєтку Рейвенвуд і самого Рейвенвуда. Я боявся їх обох.

Коли Мейкон нарешті заговорив, то здавалося, він промовляє сам до себе.

— П’ять місяців. Чи знаєш ти, через що мені доведеться пройти і на що я здатен, аби тільки з нею нічого не сталося за ці п’ять місяців? Чого це мені коштуватиме? Як це мене виснажить, а може, навіть знищить?

Ліна мовчки підсунулася до нього і поклала руку йому на плече. Вмить гнів з його очей зник, і Мейкон став таким, як зазвичай.

— Схоже на те, що Амма — мудра жінка. Я дослухаюся її поради і поверну цю річ туди, де ви її знайшли. І будь ласка, більше її сюди не принось, — підвівшись, Мейкон жбурнув серветку на стіл. — Наш візит до бібліотеки зачекає, правда ж? Ліно, потурбуйся, щоб твій друг знайшов дорогу додому. Беззаперечно, сьогодні був надзвичайний вечір. Блискучий, я б сказав. Обов’язково приходьте до нас знову, містере Вейт.

У кімнаті стало темно, і він зник.

* * *

Як же я хотів вибратися з цього місця! Була б моя воля — я б тієї ж таки миті вибіг з цього чудернацького будинку і втік подалі від Ліниного дивака-дядька. Що це взагалі за