Камі Гарсія - Чарівні створіння

неї очі, але не встиг розтулити рота, як вона вже була за кермом свого бусика.

Цього разу місіс Лінкольн розвернула кампанію не зі спалення книжок.

* * *

Коли я зайшов до класу, все повернулося у незвично звичайне русло, підозріло звичайне. Я очікував, що сьогодні до школи здійснить паломництво половина батьків Гатліна, але цього не сталося. За обідом я, як завжди, з’їв три порції шоколадного пудингу, і все нібито не віщувало біди, хоча я чудово розумів, про кого і про що ми з хлопцями не говоримо. Навіть вигляд Емілі, яка всю англійську штампувала есемески, доводив, що нічого не змінилося. Окрім того, що я знав, кому і що вона пише. Тобто, як я й казав, усе було незвично звичайним.

Аж поки Лінк не підвіз мене додому після тренування і я не вирішив зробити дещо абсолютно божевільне.

* * *

Амма стояла на порозі — на мене чекали великі неприємності.

— Ти її бачив?

Очікуване запитання.

— Її в школі не було.

По суті, майже правда.

— Може, то й на краще. Біда ходить слідом за тією дівчиною, як собака Рейвенвуда за своїм хазяїном. Не треба нам тієї біди в дім.

— Я в душ. А вечеря скоро? Бо ми з Лінком хотіли увечері ще один проект закінчити, — гукнув я зі сходів, намагаючись не робити на своїх словах зайвий акцент.

— Проект? Який проект?

— З історії.

— А куди ви їдете і коли ти будеш удома?

Я мовчки зачинив двері у ванну. У мене був план, але його треба було вплести у правдоподібну історію.

Десять хвилин потому, сидячи за столом, я вже знав, що сказати. Придумка була не те щоб бездоганна, але найкраща з того, що я спромігся вигадати за десять хвилин. Залишилося тільки її розповісти. Брехун з мене такий собі, а Амму нелегко обманути.

— Лінк забере мене після вечері, й ми поїдемо до бібліотеки. Працюватимемо там до закриття… ну, це десь до дев’ятої-десятої години, — сказав я, виливаючи на шматочки свинини гірчичний соус. Це фірмовий соус Гатліна до смаженого м’яса, одна з небагатьох фішок міста, не пов’язана з війною.

— До бібліотеки?

Коли я говорив Аммі неправду, то завжди хвилювався, а тому намагався робити це нечасто. Сьогодні це дивне відчуття в животі було таким сильним, що мені навіть вечеря не лізла в горло, але я знав, що маю їсти. Амма точно вимірювала кожну порцію: якщо я з’їм дві тарілки, то вона щось запідозрить, якщо одну — відішле мене у ліжко з градусником та імбирним пивом. Тому я кивнув і узявся доїдати другу тарілку свинини.

— Ти не був у бібліотеці, відколи…

— Твоя правда.

Відколи померла мама.

Бібліотека і для мами, і всієї нашої сім’ї була другою домівкою. Ми приїздили туди щосуботи по обіді, і я, ще малим хлоп’ям, блукав між стелажів, витягуючи з полиць книжки, на яких був піратський човен, лицар, солдат чи космонавт.

Мама зазвичай казала: «Це моя церква, Ітане. Ось тут наша служба».

Завідувачка бібліотеки, Маріан Ашкрофт, була маминою подругою з незапам’ятних часів, другим після мами найрозумнішим істориком Гатліна і — до минулого року — її колегою-дослідницею. Вони разом навчалися в університеті Дюка, а коли Маріан захистила дисертацію з афро-американістики, то переїхала до Гатліна, щоб разом з мамою дописати їхню першу книжку. Коли сталася аварія, вони дописували вже п’яту.

З того часу я й на поріг бібліотеки не ступав, та й досі не був готовий. Однак я знав, що Амма ніколи не заборонить мені туди йти і навіть не перевірятиме, чи сказав я їй правду. Маріан Ашкрофт теж була членом родини, а для Амми, яка любила маму так само сильно, як і її подруга Маріан, родина була важливішою за все.

— Ну то поводься як слід і голосно не розмовляй. Ти знаєш, що сказала б мама: будь-яка книга — це Біблія, а де Біблія — там і Храм Божий.

Як я й казав, мама б ніколи не приєдналася до ДАР.

Посигналив Лінк — дорогою на репетицію він мав підвезти мене до місця призначення. Я вибіг з кухні з докорами сумління, що не піддався бажанню обійняти Амму і розповісти їй усе, як тоді, коли мені було шість років і я виїв із буфета всі желейні цукерки. Можливо, Амма мала рацію. Може, я дійсно продірявив небо, і Всесвіт ось-ось має впасти мені на голову.

* * *

Я підійшов до дверей Рейвенвуду, стискаючи у руці блискучу блакитну теку — моє виправдання за неочікуваний візит. Я мав сказати, що привіз Ліні домашнє завдання з англійської, яку вона сьогодні пропустила, — це був доволі переконливий привід на порозі мого будинку, але не надто переконливий, як мені вже почало здаватися, тут.

Навряд чи я вчинив би так у якомусь іншому випадку, але було очевидно, що Ліна не збиралася запрошувати мене в гості. А старий Рейвенвуд міг щось знати. Так підказувало моє шосте чуття.

Чи, можливо, причина була в іншому — я хотів її побачити. День без урагану на ім’я Ліна був нудний, і я взагалі не знав, як зміг висидіти вісім уроків без усіх тих пригод, які вона приносила з собою. Без усіх тих пригод, які я сам хотів влаштувати під її впливом.

* * *

Я бачив, як із затінених гіллям вікон ллється світло, чув музику, яка долинала знизу. Це були старі пісні Саванни, написані поетом з Джорджії, якого дуже любила мама. «У прохолоді вечора» — такі лунали слова.

Ще до того, як я постукав, з будинку почувся гавкіт пса. Двері відчинилися. Переді мною з’явилася Ліна — босонога і вже в іншому вбранні. На ній була чорна сукня з вишитими пташками, і вона мала такий вигляд, ніби зібралася до дорогого ресторану, а я, у своїй драній футболці та джинсах, — хіба що до забігайлівки «Мороз». Ліна вийшла на веранду і зачинила по собі двері.

— Ітане, що ти тут робиш?

Я незграбно простягнув їй теку:

— Приніс тобі домашнє завдання.

— Повірити не можу! Я ж казала: дядько не любить незнайомців, — вона вже виштовхувала мене з ґанку. — Швидко, йди.

— Я гадав, ми зможемо з ним поговорити.

Позаду нас я почув покашлювання, а коли обернувся, то побачив рейвенвудівського пса, а за ним і самого Рейвенвуда. Я спробував приховати подив, але навряд чи це мені вдалося, особливо коли я від несподіванки мало не підстрибнув на сходах.

— Такі слова