Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

поки буде можна, піші козаки попливуть байдаками Дніпром, а кінне військо Й таборові вози підуть правим берегом Дніпра аж до переправи через Дніпро. Там зіб’ють великий пором із матеріалу, який повезуть на возах, і поперевозять усе на лівий бік ріки. А як стануть на другому боці Дніпра, пором розберуть і враз із байдаками поховають у Дніпрових закрутах і очеретах. Після того Богданко мав уже вести похід.

* * *

Козаки уставили вози в чотирикутник по два ряди. Ця рухома козацька фортеця мала бути підставою для їх воєнної дії. Звідсіля мали забирати в міру потреби все, а коли 6 довелося уступати, сюди мали збиратися всі й шукати охорони поза возами. Це був звичайний випробуваний козацький спосіб.

Отаман із усією кіннотою пішов на Перекоп…

Була дуже парна втомлива днина. Сонце визирало з туману наче сонне. Людей оволоділа сонність, кожен шукав холоду, де б можна було легшим повітрям подихати. Вулиці міста були пусті. Бездомні собаки лежали попід хатами на вулицях і важко дихали, висолопивши червоні язики.

В таку пору влетіли козаки в город.

- Ріж, бий невіру! - почулися крики.

Сонливі татари вибігали з хат на вулиці й тут-таки гинули під козацькими шаблями та списами.

Богданко вирядив дві сотні на другий бік міста, казав обсадити всі виходи, щоб нікого з города не випустити. Татари гинули, мов мухи. Козаки кинулися по домах грабувати. Позбігалися християнські бранці-невільники і стали козакам у допомогу: показували домівки своїх панів, де 6 що запопасти, хапали за зброю й били своїх гнобителів, від котрих зазнали були лиха.

Богданко забув, що він отаман: стинав татарські голови, не розбираючи, чи старий, чи молодий, жінка, чи мала дитина. Петро, що скрізь слідкував за побратимом, зжахнувся: під’їхав до Богданка й почав його уговкувати:

- Богданку, не забувай, що ти хрещений…

- Ні, Петре, не стримуй мене, я присягав помсту… Перед очима ненька, дитина… Бідна дружина витягає руки по поміч… Хіба моє терпіння зрівняється з тим, що я тепер роблю…

Татари втратили надію на спасіння. Їм залишилось або сховатись під землею, або втекти з города. Кинулися втікати. Та и тут гинули від козацьких шабель. Побачив отаман, ідо людей по вулицях мов вимело, і зараз догадався, куди вони ділися.

- Скажу город запалити з усіх боків, - сказав до Петра.

- Не роби цього, Богданку, зрадиш сам себе. В цілому Криму знатимуть, що тут твориться, побачивши заграву.

- У день, та ще такий похмурий, заграви видко не буде.

- Ти гадаєш, що такий город згорить до вечора? Смеркне, а тоді заграву буде далеко видко, татарва позлітається нам на голову.

- Твоя правда, Петре… Спасибі за раду.

- Та ще, Богдане, знай, що тобі гарячитись не слід. Ти отаман війська, ти за все відповідаєш. Не забувай, що з кінцем походу або твою славу кобзарі в думах оспівуватимуть, або тебе жде козацький суд і рука ката… Прохолонь, Богданку, навчися вже раз отаманувати…

- Добре ти кажеш, та ще одне лише зроблю; мушу познайомитися з мурзою перекопським, може, саме йому ми два роки тому чолом били, шукаючи бідної Ганни…

І почвалували в той бік, де стояв конак35 та де жив начальник города, мурза перекопський.

Та не так легко було туди дібратися. Конак був околении грубим, високим муром. Сильні дубові ворота були замкнені.

Отаман під’їхав під ворота й почав по них бити мечем:

- Відчиняй, а то двері виважу!

Замість відповіді, шургонуло з галери конаку кілька стріл, і одна поцілила отамана в шапку.

Петро хопив Богданового коня за вуздечку й шарпнув на бік під мур, де було безпечно від стріл.

- Богданку, ти з вогнем граєшся. Це тобі не безкарно безборонним голови стинати.

Отаман усердився й закусив спересердя губи. Петро говорив далі:

- Ти козаків не пізнав іще як слід. Така робота, як стинати голови безборонним, хай хоч татарам, то робота обозових чурів, а не для лицарів, та ще для отамана козацького. Та й тут мало ти не пропав ні за цапову душу…

Петро не відвертав ока від того, що в конаку діялось. Здається, там над чимось нараджувались, ішов завзятий спір. Петро використав неувагу татар, ухопив Богданового коня й умить обидва були безпечні за хатою обік. Петро пронизливо свиснув у пальці. З’явилося кілька козаків.

- Хай сюди над’їде сотник, що найближче нас, - сказав Богдан, - треба це гніздо зараз добути.

Сотник як стій казав козакам розібрати найближчу хату й вибрати дебелі бервена розбивати ворота. З хати повибирали всі двері й ослонювалися ними від татарських стріл, що тепер посипались на них хмарою. Пішли до наступу. Умить двері, якими прислонювалися, вкрилися татарськими стрілами, мов їжак. Ворота стогнали від важких ударів такими таранами, нарешті затріщали й перевернулися.

- Хлопці, до мушкетів! Треба тих стрільців трохи приполошити!

Козаки поховалися за найближчі хати й почали звідтіль палити на татарських лучників, що стояли на галереї конаку. Незабаром оборонців із галери не стало. Крізь виламані ворота рвонулися в конак козаки, мов вода в діряву бочку. Але татари не давалися. Із різних завулків стріляли на козаків, і багато їх полягло. Та до козаків прибували нові сили. Татари не устоялися, здалися.

- А де ваш мурза? - питали козаки.

- Не скажемо, бо не знаємо.

Мурзу знайшли в гаремі36 між жінками.

- От де лицар сховався, - глумилися козаки. - Тут справді йому місце між жінотою.

Два козаки вхопили мурзу й потягли до отамана.

Отаман із кількома старшинами почали мурзу перепитувати.

- Я дам за себе окуп, який від мене зажадаєте…

За той час козаки вивели з гарему на майдан жінок, бранок-християнок. Богдан як-стій нагадав собі свою безталанну Ганю, і в нього забилося жвавіше серце. Йому здавалося, що між жінками бачить і свою любу дружину. Він кинув мурзу й під’їхав до жінок, що збилися в купу у своїх чудернацьких східних одягах. Ганни між ними не було…

- Послухайте, жінки, немає між вами Ганни, княгині Ружинської з Волині? - спитав він і чекав насторожено відповіді.

Серце його страшенно билося.

- Їі вже немає між нами, але була… Пам’ятаю, як вона мені розказувала, - казала одна українка, - що коли раз переводили Перекопом бранців, то наш мурза сподобав собі її й забрав до свого гарему. Татари дуже собі за це кривдували, бо це була