Артур Конан Дойль - Собака Баскервілів

Я встиг тільки побачити, що він приосадкуватий, широкоплечий. На щастя, цієї хвилини крізь хмари вигулькнув місяць. Ми кинулися вгору пагорбом, а каторжник мчав іншим його схилом, стрибаючи по каменях зі спритністю гірського цапа.

Вдалий постріл міг би поранити його, але я захопив із собою револьвер тільки для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.

І я, і сер Генрі бігали непогано, однак незабаром ми зрозуміли, що нам його не наздогнати. Селдена, освітленого яскравим місячним світлом, ми ще довго бачили попереду, поки нарешті він майже зник, перетворившись на маленьку цятку, що швидко рухалася схилом віддаленого пагорба. Відстань між нами дедалі зростала. Нарешті ми остаточно знесилилися й присіли на камені, дивлячись вслід його фігурі.

Аж раптом сталося щось дивне й справді несподіване. Ми вже підвелися, вирішивши припинити марну погоню. Місяць був праворуч від нас; нерівна вершина гранітного стовпа чітко вимальовувалася на тлі його срібного диска. І на цьому стовпі я побачив людську фігуру, яка стояла нерухомо, немов статуя з чорного дерева. Не подумайте, Холмсе, що це була галюцинація. Я, як ніколи, міг покластися на свій зір!

Наскільки мені вдалося роздивитися, це був високий, худий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши руки на грудях, опустивши голову, і, немов розмірковуючи, дивився на царство торфу й граніту, що пролягало перед ним. Ось таким і уявляється мені дух тутешніх боліт! Це був не каторжник. Він стояв далеко від місця, де той зник, та й на зріст він був вищим. Скрикнувши від несподіванки, я повернувся до баронета і схопив його за руку. Секунди, що знадобилася мені на це, було досить — людина зникла. Гостра вершина гранітного стовпа врізалася у місячний диск, але нерухомої, мовчазної фігури на ній уже не було.

Я відразу вирішив, що треба піти туди й оглянути цього стовпа, але він стояв від нас досить далеко, а баронетові було не до пригод — він усе ще не міг заспокоїтися після страшного виття, яке нагадало йому про похмурий сімейний переказ. До того ж сам він нічого не бачив, отже, його не могло схвилювати «те дивне видовище».

— Напевно, вартовий. Із часу втечі каторжника болота так і кишать ними, — сказав він.

Можливо, що сер Генрі мав рацію, але мені так кортіло остаточно переконатися в цьому! Сьогодні ми сповістимо прінстаунській владі, де переховується каторжник-утікач. Але все-таки шкода, що нам не вдалося самим його впіймати і з тріумфом повернути до в’язниці!

Такі події останньої ночі, і ви, любий Холмсе, маєте визнати, що вам надано вичерпний звіт про них. Більша частина моїх розповідей, звичайно, нашої справи ніяк не стосується, але я вважаю за потрібне повідомляти у своїх листах про всі факти — вибирайте з них ті, які вам послужать. Деякі успіхи ми все-таки маємо. Ми знаємо, чому так поводились Беррімори, а це значно прояснило ситуацію. Але таємниця торф’яних боліт, таємниця їхніх дивних мешканців і досі залишається нерозгаданою. Можливо, в наступному листі мені вдасться відхилити завісу над нею. А найкраще було б, якби ви самі сюди приїхали.

Розділ X

Уривки зі щоденника доктора Ватсона

Дотепер я цілком обходився у своєму оповіданні звітами, які Шерлок Холмс отримував від мене в перші дні після мого приїзду до Баскервіль-Холу. Нині ж ми підійшли до такого моменту, коли я змушений залишити цей прийом і знову покластися на свою пам’ять, підкріпивши її виписками з власного щоденника. Ці два уривки впритул підведуть нас до тих подій, які навіки закарбувались у мене в мозку.

Я зупинився на описі нашої невдалої погоні за каторжником і на тому, що було після того. Поведу свою розповідь з наступного ранку.

16 жовтня. Похмурий сірий день, мрячить дощ. Над Баскервіль-Холом низько нависли хмари; час від часу вони рідшають, і тоді крізь прогалини вдалині прозирають похмурі простори торф’яних боліт, на яких поблискують сріблом схили пагорбів і мокрі валуни. І в будинку, і просто неба — всюди сумно. Після пережитого вночі баронет перебуває у похмурому настрої. Я сам відчуваю якийсь тягар на серці, і мене гнітить передчуття невідворотного лиха — воно стає дедалі страшнішим, бо пояснити його я неспроможний.

А хіба немає підстав для занепокоєння? Варто лише відновити ланцюг подій, і всі вони свідчать про присутність якихось темних сил, що діють тут. Смерть останнього господаря Баскервіль-Холу достоту збігається з сімейним переказом та чутками серед фермерів про дивну істоту, що раз по раз з’являється на болотах. Та і я сам двічі чув звуки, схожі на віддалений собачий гавкіт. Ну не можна ж насправді повірити, що все це — надприродні явища! Примарний собака, який залишає сліди на землі й голосно виє? Ні, це нестерпно!

Степлтон, а за ним і Мортімер могли піддатися загальному настрою, але якщо я маю хоч якусь чесноту, то це — здоровий глузд, і я ніколи не вдаватимуся до марновірства. Для цього треба опуститися до рівня розвитку місцевих фермерів, які задовольняються розповідями про якогось лютого пса, наділяючи його здатністю вивергати полум’я з очей та пащі. Холмс не став навіть і слухати подібні нісенітниці, а я представляю тут його персону. Однак факти залишаються фактами: мені двічі довелося чути це виття. А що, якщо по болотах справді бігає якийсь величезний собака? Адже тоді все стане зрозумілим! Та де він ховається, чим живиться, звідки він узявся, чому ніхто не бачив його вдень? Треба зізнатися, що ми втрапляємо у ще більшу скруту, даючи всьому цьому правдоподібне пояснення. Але навіть якщо залишити собаку — як пояснити те, що було в Лондоні? Невідомий у кебі, лист, автор якого заклинав сера Генрі не виходити на торф’яні болота? У цьому ж немає нічого надприродного, хоча і те, й інше можна однаковою мірою приписати як дружнім, так і ворожим силам. Але де він зараз, цей друг або ворог? Залишився в Лондоні чи пішов за нами слідом? Невже… Невже це його я бачив на вершині гранітного стовпа?

Щоправда, він лише майнув у мене перед очима, однак я дещо запримітив і готовий посвідчити це під присягою. Він не з тутешніх жителів — тепер я знаю всіх сусідів сера Генрі. Він вищий за Степлтона і значно худорлявіший за Френкленда. Можна було б подумати, що це Беррімор, але той залишався вдома, і я впевнений, що йому не вдалося б прокрастися за нами