Брати Капранови - Закон Братів Капранових

Іти на Майдан, чи вдома заливати розчарування одвічними українськими ліками - оковитою? Навіть колишні революційні лідери ще не визначилися.

Отже, давайте згадаємо, що було рік тому. Ми, зокрема, їздили спостерігачами на рідну Миколаївщину. Було тепло. Запросили із собою друзів і усі разом бороли гідру місцевої влади, слухали розповіді земляків, матюкали і владу, і опозицію. А потім уже в Києві, на Майдані будували барикади з лав, вартували, ходили у розвідку, блокували Банкову, стояли пліч-о-пліч, коли обіцяли атаку спецназу, грілися в автобусах, боялися разом із усіма і разом раділи. Слухали вночі “Червону руту”, яку молодий революціонер одним пальцем підбирав на білому роялі у залі Київради. Самі співали гімн під Верховним судом. Обіймалися з десятками і сотнями українців. Знайомилися. Давали автографи. Гріли вдома львівських студентів. Спілкувалися з кримським омоном. Їли з польових кухонь. Влаштовували у наметовому містечку кінофестиваль “Відкрита ніч”.

Якщо хтось із вас колись переживав сильніші емоції, якщо були інші дні з подібним душевним піднесенням, тоді, безперечно, треба святкувати саме їх. У нашому житті минула осінь була найщасливішим часом. І не через Ющенка. І не через Тимошенко. Бо ми вийшли на вулицю не за них. Ми вийшли за себе. Ми хотіли і надалі вибирати Президента. І були проти його призначення з Банкової або з Кремля. Не сподобається Ющенко - оберемо іншого. Ми відстояли це право.

У третьому турі ми заклалися зі своєю групою спостерігачів - якщо Ющенко переможе хоч у одній дільниці рідного Очаківського району - усі йдемо купатися в морі. Не вийшло. А зараз оце стрельнуло в голову - а що, як на річницю зібрати компанію, поїхати та все-таки скупатися, га? Гідно відзначити найщасливішу осінь нашого життя. Отже, ми їдемо і всіх запрошуємо з нами. Приєднуйтеся!

І на питання Гамлета - купатися чи не купатись, однозначно відповідаємо - купатися!

Спустити враз штани - і батерфляєм…

Майдан, www.maidan.org.ua, 2005 р.

Роздiл 4

Зранку - в газеті, ввечері - в клозеті

Думати - погана звичка. Навіть гірша за колупання в носі, бо останньої можна позбутися шляхом самоконтролю, в той час коли думки наздоженуть вас навіть уві сні. Людина весь час думає: хтось над тим, де заробити грошей, хтось - як їх витратити, а декого цікавлять абстрактні проблеми - наприклад, глобалізація, національна ідея, стан сучасної літературної критики, сучасні культурні міфи та стандарти. Хтось любить посміятися з чужих помилок, а хтось вишукує в них вияви підсвідомості.

Філософія - це наука індивідуального використання. Ми вивчаємо різні картини світу, аби в результаті створити власну. Ми постійно міркуємо з різних приводів і шматочки цих думок складаються у світогляд.

І якщо вам здасться, що у матеріалах цього розділу немає нічого спільного, ви, безперечно, матимете рацію. Однак насправді вони пов’язані між собою двома чинниками - авторською позицією та сьогоденням. Адже ми міркуємо над тим, що відбувається навкруги нас - тут і тепер. А значить, і вам буде цікаво поміркувати разом із нами. Принаймні, ми на це сподіваємося.

Кобзарство як альтернатива глобалізації

Цю скромну книгу віршів

Дозволяю собі присвятити

нашим пригніченим братам

Та кріпацьму поету Тарасові Шевченку,

Який невтомно закликав до звільнення селян

Задовго до скасування кріпацтва в Росії,

Не зважаючи на неодноразові ув’язнення.

Рукописи його віршів, що були заховані в землі,

Всі були знайдені та спалені владою,

Він загинув, розстріляний в московській тюрмі.

Писано ввечері 3 жовтня 1924 року,

Коли мені наказали розпустити Другий комітет селян.

Тейсуке СІБУЯ.

(Посвята до збірки віршів “Кричу в полі” японського поета і політичного діяча Сібуя Тейсуке, виданої 1926 року в Японії).

З Тарасом Григоровичем Шевченком ми познайомилися в Москві 1989 року. Вчилися тоді у Енергетичному інституті й задля підвищення ефективності навчання записалися на курси швидкого, чи то пак раціонального читання. Для розвитку пам’яті там пропонували вчити вірші напам’ять: перший тиждень - по одній строфі щодня, другий - по дві, далі - три, чотири, п’ять. Дорога до інституту відбирала в нас по півтори години в кожен бік, тобто часу було навалом, а от із вибором репертуару виникли складнощі - кого вчити? За форматом найбільше підходив “Кобзар” - маленька кишенькова книжечка в сірій палітурці, яка невідомо яким дивом знайшлася у книжковій шафі квартири наших дружин - цілком добропорядних московок.

Треба сказати, що віршів з дитинства ми знали доволі - батьки дуже кохалися на поезії, літературні ігри були частою розвагою у нашому провінційному дитинстві. Але на Шевченка уваги здебільшого не звертали - бо, по-перше, росли у російськомовній родині серед суржикомовного Очакова, а по-друге, не вивчали в школі української. Тоді це було запросто. Навіщо перевантажувати дітей зайвим предметом?

І ось чи то від кишенькового формату, чи з причин зародження в наших юних душах національної свідомості, Шевченко став щодня їздити з нами в московському метро від станції “Кунцевская” до “Шосе ентузіастов” з двома пересадками.

“Реве та стогне Дніпр широкий” - бубоніли ми під носа, а збоку чулося: “ Ой, сматрі, хахли, чьо лі?”

Здається, чутливість до подібних зауважень є характерною рисою всіх українців. Ображена гідність народжує впертість, і ми настирливо просувалися вперед, спочатку по строфі щодня, потім по дві, три. Але що далі, то частіше до душі стукалося розчарування: хіба це може бути віршами найбільшого національного генія? Ні, ми мали базову читацьку кваліфікацію і знали, що поезія вимагає терпцю. Знали, що у збірках рівень творів зазвичай різний і треба довго гортати сторін-ки в пошуках єдиного вірша, а може, навіть і рядка, який відкриє мало зрозумілі образи, змусить душу тремтіти й встановить прямий духовний контакт із автором. Однак терпіння, навіть підсилене пораненою моска-лями гідністю, все ж таки не було бездонним, тому, вивчивши “Кобзар” від “Причинної” до кінця “Гайда-маків”, ми взяли паузу та всілися обговорювати. Що ж це таке коїться, люди добрі? Кого нам нав’язали як батька нації?

Примітивні рими - це раз. Цілковитий хаос із ритмом - два. Згадайте спроби писання музики на Шевченка - бідолашні композитори просто вимушені були додавати слів у рядки, щоб хоч якось вирівняти складову структуру. В образному просторі такий густий наїв, що знайти поживу для уяви сучасного читача просто неможливо. Та ще й повтори. Жахлива кількість стандартних рим, рядків і навіть строф, які дратують і страшенно заважають вчити, бо при читанні напам’ять постійно збиваєшся і перестрибуєш у сусідній вірш. Гарні ж