Христина Лукащук - Курва

беззаконня і що твоя доля усім байдужа. Що настільки все збочено і корумповано, що створені умови, коли всі, геть усі поголовно мусять працювати «по понятіям». Що на тебе запросто можна придумати та завести справу, як кажуть, «була б людина»… Не могла повірити…

– А тепер уже можеш?

– Можу. Мусила навчитись, аби не здуріти. Пам’ятаєш, чоловік, у якого відібрали земельну ділянку, вчинив акт самоспалення?

– Пам’ятаю, – стривожено.

– Так от, я про це не раз думала…

– Марто, не кажи дурниць… Це вже закінчилось?

– Начебто так.

– Як?

– Таки заплатила.

– Нічого собі. Багато?

– Дуже.

– За що?

– За продовження ілюзії, що живу в правовій державі.

– Знаєш, я не дивуюсь, що тисячі людей, особливо жінок, їдуть за кордон. Навіть якщо їм доводиться мити підлогу, навіть якщо їх там ґвалтують. З цим сяк-так можна змиритися, бо зневажають у тобі лише якусь частину. Та ще й чужинці. А от коли тебе ґвалтують у рідній країні…

– А я не хочу.

– Мити підлогу?

– Ні. Їхати за кордон. Це моя країна. Це мій Львів. Я тут народилась, на відміну від тих, хто тепер встановлює свої правила гри.

– Думаєш, тобі вдасться?

– Так. Я в цьому впевнена.

Минуло трохи часу, відколи хлопці відступили, урвавши свого. Життя потихесеньку тривало. Я навіть стала помалу забувати цю історію, і мабуть, таки забула б, якби не той страх, який – із жахом усвідомила – вже ніколи не витравлю зі своєї душі.

Найкраще, що відбувається на початку осені у Львові, – це книжковий форум. Стільки книжок, видавців, авторів на одному квадратному метрі вражають, бентежать, розчулюють! Усюди рекламують гостей свята. Серед них Януш Вишневський – автор роману «Самотність у мережі». Я вже не пам’ятаю, про що книжка, та лишився спогад про те захоплення, з яким кілька років тому мені її рекомендував продавець у підземному переході. У чоловіка середнього віку світилися очі, наче перед ним ось-ось мав з’явитися святий Миколай.

– Це беззаперечний бестселер, ця книжка має шалений успіх, – повторював він. – Купіть, не пошкодуєте, – натхненно переконував.

Я потроху здавалася тому сяйву, тій енергії, що струменіла від продавця. Так приємно було в ній опинитися. І трішки навіть… завидно. Що такого може написати чоловік, аби його так розхвалював інший?

– А ви читали? – тягнула час, бо книжка доволі дорога. Хочеться знати напевно.

– Звісно, читав, – ствердно затряс головою.

– І як? Сподобалось?

– Авжеж. Сильна річ.

Можливо, саме ці два слова і стали кодом до мого гаманця. Сильна річ одразу асоціювалася з моїми улюбленими письменниками, як-от Гарсія Маркес, Макс Фріш, Мілан Кундера, Анні Ерно, Хуліо Кортасар та багато інших. Купила. Прочитала. Гарно, проте залишилася незадоволеною. Автор якось надто вже передбачувано і по-чоловічому описав ті моменти, коли жінка вважає себе привабливою. Розчарував і фінал книжки. Здалося, що так можуть закінчувати лише поляки.

Сама собою спала на думку раніше прочитана монографія Михайлини Вислоцької. Вона пише про те, що необхідно докласти максимум зусиль, аби секс у подружньому житті був вдалим. Від цього залежить гармонія стосунків і психологічний клімат у родині. Лікарка описує ситуацію, коли жінка, яка вміє отримувати оргазми, перестає їх потребувати в доволі ранньому віці, від чого ігнорує та уникає виконання так званих подружніх обов’язків. Вислоцька попереджає, що вона, властиво, не закликає до розірвання зв’язку, а от що порадити – не знає. Хіба терпіння…

Я вже й забула, що цю книжку читала, аж раптом мені закортіло побачити чоловіка, який спромігся б жити з дружиною, котра любить іншого, що з жалю чи ще якихось інших, вголос не промовлених цінностей, погоджувався на таке співіснування. Захотілося зазирнути в очі того, хто вмів би лягати до ліжка з жінкою, у фантазіях і мріях котрої інший. На того, хто б так легко зрадив любов і відпустив ту, котру полюбив. Або це не любов? Тоді навіщо писати про це книжку?

Роздача автографів відбувалася в Палаці мистецтв на вулиці Коперника. Поволі, скуповуючи підряд усе, що мене приваблювало, наближаюся до того місця, де вже за кілька хвилин з’явиться герой. Ледве протискаюся в кінець черги, хвіст якої загорнувся дивакуватим зигзагоподібним змієм зі штивною головою. Добровольці, взявшись за руки, вишикували живий коридор, аби ніхто не ліз без черги. Задуха і штовханина змушують мене ще раз переглянути свої бажання. Чи справді мені необхідно його побачити? Щось усередині мене волає, що так. Доведеться собі догодити. Та й, зрештою, не можу знехтувати нагоду бодай торкнутися до такого відомого чоловіка, при згадці про якого в людей світяться очі.

Страшенно тісно, і я мимоволі притискаю до себе торбинку з гаманцем і гору книжок, які каменем відтягують донизу руки. У ніздрі вривається сперте повітря. Чим ближче підбираюся разом із потоком, що поволеньки, але все-таки рухається до організованого волонтерами коридору, тиснява робиться не те що більш інтимною, а навіть брутальною. Я не пригадую, коли востаннє на такій непристойно близькій відстані стояла від чужих, незнайомих мені людей. Попереду – якась огрядна жіночка, праворуч – високий, довготелесий хлопчина. Запахи розігрітих від близькості та духоти тіл зливаються в один-єдиний нудотний дух, який неможливо ні вдихнути, ні не вдихнути. Намагаюся затримувати віддих якнайдовше.

Раптом, у ту мить, коли я вже наближалася до фінішної прямої, відчуваю, що якимось чином маса людських тіл видавлює мене, наче фурункул, з тіла зигзагоподібної змії.

– Прошу, не витискайте мене, – скиглю я в чужі спини, – я ж удруге не наважусь вистояти в довжелезній черзі. Прошу, впустіть мене… – Мало не плачу.

І я б таки розплакалася: від образи, від безпорадності, від необхідності героїні Вишневського жити з нелюбим чоловіком, бо автор виявився поляком і так каже його релігійне виховання. Розревілася б од усього того, що накипіло за останній час, якби не міцна рука, яка впевнено підхопила мене за талію і ввела, наче ін’єкцію, в тіло змієподібної черги. З подиву я навіть думки розгубила. Піднімаю погляд і німію. Такі глибокі в нього очі. Обережно, при цьому переконуючись, що убезпечив від випадання з черги, відпускає мене зі своїх обіймів.

– Уже все гаразд? Плакати не будете? – сміється.

Отак запросто. До незнайомої людини, себто до мене. Мимоволі також усміхаюся. Невже так буває?

– Так. Ні, – відповідаю по черзі на його запитання.

– А ви небагатослівна, – зауважує.

– Втратила дар мови від вашого вчинку, – мимоволі кокетую.

– Справді? – наче нічого не сталося.

– Умгу, – ствердно киваю головою, бо чомусь найбільше хочеться, аби він повірив.

Черга якось деформується, і я опиняюся далеко позаду