Христина Лукащук - Курва

на плечі, дивується і справедливо обурюється. Отоді й починаються, мабуть, сірі будні. Уся жага, ніжність, недоотримане тепло, недоотриманий оргазм застигають. І з м’якого, чуттєвого, пластичного матеріалу робиться тверда, сіра, зашкарубла маса, яку все важче і важче розігріти, яку все важче і важче розбурхати і добратися до серцевини. Ця маса втрачає свої веселкові барви, робиться перманентно сірого кольору. На неї одразу насідають спочатку кілька, а невдовзі уже й декілька зайвих кілограмів, і вони перетворюють жінку на щось велике, непривабливе, позбавлене кольору. Жінка не бачить, заради чого старатися і зберігати свою неповторність (бо нас чомусь не вчили, що в першу чергу для себе самої, коханої), котиться все нижче і нижче, стаючи все важчою і важчою. Чоловік натомість, розглядаючи жінчину сірість у ліжку, забирає її собі до голови. І вже нічого його не тішить. Він уже не поспішає додому – бо пощо туди йти, коли там сіро? – і поволеньки назбирує й своїх декілька зайвих кілограмів.

Отак і живуть: вона – із сірою озлобленістю на курв, а він – з ілюзією, що може з тою курвою бути. Отак живуть і породжують ще більшу сірість – возз’єднану. І крізь ту об’єднаність не приходить їм до голови думка, що бути у всьому успішною – не значить бути курвою, і щоби бути в усьому успішною, хвилини й двадцяти секунд замало. Якби мене хто спитав скільки, сказала б – якнайменше дві доби поспіль…

– Юлько, ти все знаєш. Чому так виходить, що одні жінки оргазм отримують щоразу, а інші про нього тільки мріють? – намагаюся розставити всі крапки над «і».

Ми повертаємося додому після драми «Вибрик» угорського режисера Петера Гардоша, де один хлопчик під схвальні вигуки інших зарізав свого однокласника в католицькій школі. Падає дощ, який разом із фільмом наче змиває бруд і маски. Хочеться говорити правду – або ж мовчати. В ім’я хлопчика, що загинув, чи як?

– А що в тебе?

– Та так, раз через раз… Через багато разів… – Брехати не хочеться.

Кортить знати, а як же в Юльки, але не смію. Це занадто інтимне, аби спитати.

– У мене ще гірше. Ніколи.

– Зовсім? – Я вдячна їй за відвертість.

– Ні. Коли мастурбую, то маю, а от коли з чоловіками, то ні… – кудись відлітає.

– Нічого дивного. Недавно у Михайлини Вислоцької в «Мистецтві любові» знайшла, що нас таких сімдесят відсотків, що отримують оргазм, мастурбуючи. Американські сексологи вважають це нормою. То ти через це?

– І через це також. Ти про чоловіків?

– Так.

– Не хочеться вдавати і не хочеться щоразу розчаровуватись… – Пауза. – А коли з чоловіком, то добре?

– Так.

– Це можна якось змінити? – наче між іншим.

Якби я не замислювалася про те саме, то, мабуть, не зрозуміла б, про що вона.

– Так. Полячка радить певні вправи та пози й запевняє, що успіх приходить неодмінно. До одних уже через два тижні, до інших – за пару місяців…

– Ти пробувала?

– Ні. Для цього потрібний партнер. Такий, що захоче тобі допомогти…

– Пробач, – зірвалося їй з уст.

– Нічого. – Я не ображалася. Бо що, коли це правда й ти таки залежиш від доброї волі чоловіка?

– Не гнівайся, – вона всміхалася, – але, здається, у тебе це не вперше.

– Не розумію… – Я, трохи розгублено, бо й справді не розуміла.

– Ти ж саме через відсутність партнера покинула танцювальний гурток. Пам’ятаєш?… – спинилася.

Їй будь-що хотілося, аби я згадала.

– Звичайно. – Таке не забувається. Натхненна телепередачею «Танці з зірками», я, мов одержима, відпрацьовувала усілякі там па, розкладаючи їх на чверті, півчверті й одні восьмі. А коли їх усі потрібно було з’єднати докупи, аби нарешті спробувати себе в запальному ритмі румби чи романтичному вальсі, виявилося, що я не маю партнера. Покинула гурток, так і не відчувши впевнене стегно партнера межи своїх ніг, його міцні і знаючі обійми. Ні для кого не є таємницею, що від партнера залежить успіх виступу…

Я поринула у танцювальні спогади і забула про Юльку.

– Марто, з тобою все гаразд? – Юлька.

– А-а-а, так. Як тобі вдалось це порівняти, ти ж не…

Я прикусила язика. Мала на увазі, що подруга жодного разу не танцювала і не отримувала оргазм. Я миттю взялася рум’янцем, мов злодій, пійманий на гарячому.

– Нічого… Просто в тебе однаковий сум у голосі, коли ти про це говориш… Що в тебе? – вона, так, наче ми щойно зустрілися.

– Двоє по боротьбі з торгівлею людьми… – Підтримую її бажання змінити тему.

Хвиля відвертості зникала так само, як безповоротно розчинявся дух щойно переглянутого фільму. Ніщо не триває вічно.

– Овва. Марто, ти торгуєш людьми? – щиро дивується.

Аби обуритися, їй бракує віри у дійсність. Вона й гадки не має, що дещо схоже може відбуватися за стінами її помешкання.

– Щось таке, – гірко посміхаюся.

– Це серйозно?

– Думаю, аж надто.

Знову все надміру відверто. Годі витримати.

– Даси раду?

– Доведеться. Але знаєш що?

– Кажи.

– Страшно. Страшно так, що ти собі й не уявляєш. Живеш собі, працюєш, маєш скромні мрії купити зимові чоботи і поїхати на відпочинок до Туреччини, а тут тобі – на, маєш звинувачення в тому, що ти торгуєш людьми. Але це ще б нічого, якби ти знала, що хтось може за тебе заступитись…

– А прокуратура, контролюючі органи? А ті, що видавали тобі ліцензію?

– Ой, Юлько… Ти що, тільки на світ народилася? Ті люди, що допомагали отримати ліцензію, сказали, що я така не перша, що звинувачення й справді несправедливі й іншого шляху отримати ліцензію в мене не було. Порадили розібратися мирно. Оскільки хлопці таки не змогли довести жодного злочину у моїй діяльності, то подали заяву в прокуратуру про підроблення мною документів.

– І що? Ти так спокійно про це все розповідаєш…

– Уже спокійно. Юлько, я від страху мало не померла, аж захворіла. Мала сорок один градус температури. Тиждень із ліжка не могла встати. Я боялась прокидатися, боялась думати про те, що коїться навколо, а ще більше боялась, що нема кому мене захистити. Раптом згадались люди, що помирали в тюрмах. Але вони помирали за ідею, за країну, за націю. А за що б мала померти я? Юлько, я схудла на сім кілограмів за ті два тижні. Я майже нічого не їла. Тільки пила. Я дивилася на людей за вікном, на сонце і не вірила, що це все не кіно, не страшна історія, яка мені наснилась. Мене огорнув глибокий і страшний тваринний страх. Я не могла повірити, що в нас у країні таке