Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

Ти майнула i зникла — тодi, у дитинствi, а тепер повернулася фантомом, вiдбитком слiду на пiску бiля самої крайки берега. I я хочу зупинити хвилю, щоб устигнути роздивитися цей слiд.

Навiщо ти прийшла? Що тобi потрiбно? Я утiк вiд тебе так далеко, як тiльки мiг. Нас роздiляли моря, повiтря, скелi, безкраї рiвнини. Ми були по рiзнi боки часу. А ти прийшла! Не я, а ти! Тому що виявилася сильнiшою. Ти прийшла — доросла i незнайома, лякаючи i ваблячи. I тiльки моя улюблена книга — НАША улюблена книга — стала паролем, таємним знаком, ключем до iншого життя…»

Усю нiч мене тiпало. Я засинав, прокидався i знову марив.

Вранцi, випивши кави, я помчав у готель. Мене душив сором за хлоп’ячу витiвку з рушником. Метеором я пролетiв iз пилотягом усiма кiмнатами, прибираючи цього разу абияк, щоби скорiше дiйти до 713-го…

Хвилину я тихо постояв перед дверима, прислухаючись. I хоча на ручцi дверей висiла синя табличка, менi здалося, що Вона повинна бути там, а щойно я ввiйду, знов одягне свою шапку-невидимку. Я машинально пригладив волосся, обсмикнув бiлу куртку. Ввiйшов. Спершу здалося, що в номерi безладдя: на журнальному столику — якась їжа, наче тут уночi бенкетувало товариство. Але коли я придивився…

Це був натюрморт у стилi Петрова-Водкiна. Я не повiрив своїм очам! На зiм’ятiй i ретельно розправленiй газетi (це була одна з нечисленних мальтiйських газет, здається — вечiрня) стояла вiдкоркована пляшка «Johnnie Walker’а», поруч — до половини налита ємнiсть (через брак «гранчака» це була склянка для зубної щiтки). Поруч зi склянкою лежав шматок хлiба (не бiлого, що його зазвичай подають у нашому ресторанi, а чорного, житнього, iз супермаркету), на хлiбi лиснiла золотим боком самотня сардинка.

Усе було ретельно (я б навiть сказав — iз художнiм смаком) розставлено, нiбито художник справдi приготував усе це для написання картини. Крiзь нещiльно запнутi штори пробивався тонкий промiнь, який падав у склянку, а вже вiд склянки сiялося медвяне свiтло, вкриваючи нещасну сардинку позолотою.

Я не мiг помилитись: усе це було приготовано для мене. До того ж у номерi, як завжди, було iдеально чисто. Отже, менi давали час на трапезу. Знову здалося, що чую поруч ледь уловимий подих.

— Дякую за запрошення! — якомога невимушенiше сказав я i сiв у крiсло. — Але снiданок мiг бути й вишуканiшим…

«Бевзю! — вiдгукнулася з мого мозку порожнеча. — Це саме те, що тобi потрiбно! Це майже екзотика для тебе, який звик до бiлоснiжних скатертин i серветок!»

— Ну, не такий уже я чистоплюй, — заперечив я, взявши в одну руку склянку, а в другу канапку iз сардиною. — Екзотикою це є скорiше для тебе, якщо ти звикла жити в таких готелях…

«Телепню! Невже ти так вiдвик вiд iншого життя?»

Порожнеча знущалася надi мною, я нiби бачив, як вона знущально показує менi язика.

— От, от, — огризнувся, — в iншому життi — горiлка, а не вiскi, оселедець, а не сардина з бляшанки! I огiрки! I сiль! I сало! Й редька…

«А де ти тут бачив редьку? А оселедця?… I взагалi, хiба в цьому суть?…»

— А в чому ж?

«У тому, що на тебе чекає снiг… Пам’ятаєш, як у фiльмi «Бiг»?»

— Не дочекається! — я залпом випив зi склянки й зажував канапкою. — Ваше здоров’я!

«Пий, пий, недоумку. Тут тобi не загрожує стати бомжем, збирачем пляшок. Тому — хоч залийся! Що хотiв, те й маєш…»

— У тебе є iншi пропозицiї?

«А чого хотiв би ти? Втiм, ти ж розумаха… Скiльки недовивчених мов блукає в твоїй головi!… А скiльки професiй маєш! Ти ще молодий, ти ще не розучився хотiти. Ти багато про що довiдався. Але є одне, що пройшло повз тебе…»

— Що це?

«Любов…»

— У мене є донька… Там…

«…i ти двiчi грiшник: дiти, народженi без кохання, не бувають щасливими. Винен ти».

— Можна менi закурити? — запитав я й дiстав пачку «Camel’a».

«Не боїшся, що тут залишиться запах диму?…»

Я боявся. Й тому заховав сигарети в нагрудну кишеню.

«Бачиш, ти всього побоюєшся. Ти — зразковий службовець. Ти — справжня покоївка».

— Гаразд, — сказав я, — а кому я взагалi потрiбен?

«А ти пробував бути комусь потрiбним? Чи ти вiдразу чекаєш прибутку? Але це не товарно-грошовi вiдносини! Та жiнка, з якою ти так легко розбiгся…»

Стоп! Менi здавалося, що я говорю з Нею, але Вона не могла знати про Марiю де Пiнта! Отже, я говорив сам iз собою. Але що хотiла сказати Вона, залишивши менi цей «натюрморт»? Можливо, таке: «Ми з тобою однiєї кровi: ти i я. Як у «Мауглi», пам’ятаєш? Якщо це сказати вогневi — згасає. Якщо це сказати звiровi — не вкусить. Якщо це сказати ножу — вiн не прохромить твої груди. О, я знаю, щo таке — їсти ковбасу з газети й обпiкати горло розведеним спиртом. Знаю, що таке поминати товариша i втрачати близьких. Знаю, що сита самотнiсть iнодi гiрша, нiж важкий бiг заснiженою рiвниною, на якiй немає жодного для тебе запаленого вогника. Але принаймнi ти рухаєшся, вiдтак — живеш. Можна вмерти в русi. Проте це краще, нiж у чужому лiжку, на чужiй землi. Менi так здається… Хоча, може, я й помиляюся».

Я iз вдячнiстю дожував сардинку. Потiм помив склянку, поклав на мiсце зубну щiтку, прибрав газету i пляшку. Сьогоднi я не хотiв шукати книжку — вже згадав, що в нiй далi: розлука, хвороба, смерть у горах… Я згадав це так чiтко i пронизливо, начебто читав не двадцять рокiв тому, а вчора.

Ми посварились i помирилися. Рушник, що його я зав’язав вузлом, був акуратно розправлений i висiв у лазничцi. Менi захотiлося перепросити гостю. Я збiгав до ресторану… Поставив на журнальний столик пляшку червоного вина, тоненьку чарочку, розсипав шоколадне печиво, прилаштував у вазi темно-пурпурову троянду, зiрвану з готельної клумби. Оглянув усе це. Чогось бракувало… «Ми з тобою однiєї кровi…»

Що б це означало? Я порпався в кишенях: сигарети, запальничка, ключ… I зняв iз шиї хрестика. Вiн був дуже простим — коли мене хрестили, дiд (Царство йому Небесне!) виточив його з перламутрового ґудзика вiд бабусиного халата. I зробив це майстерно, хрест не зламався впродовж моїх тридцяти семи рокiв. Я замiнював тiльки ланцюжка. Зараз вiн був срiбний, трохи потемнiлий. Я поклав хрестика