Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

теплих речей у мене була тiльки легка курточка з вовняною пiдбивкою. А тут менi раптом стало дуже зимно. Стiни лазу були круглими, вологими i гладенькими. В темрявi я не мiг просуватися далi i просто присiв навпочiпки, замружившись… Вогкiсть i крига проникали в мене. Я навiть почув завивання хуртовини, свист вiтру i шкрябання вкритих ожеледдю гiлок по склу…

…Коли все це закiнчиться, знав я, над ранок сад буде бiлим i пухнастим, як цукрова вата. Треба буде вдягти шапку, взутися в чоботи i вийти в молочний запах першого снiгу, за легку завiску, що огортає свiт прохолодним серпанком. Можна буде пiдiйти до грона пiдмерзлої калини i «склювати» її прямо з куща, обпалюючи губи кислувато-гiрким, таким не схожим на iншi, соком. Я робив так у дитинствi. Можна вiдламати вiд ринви бурульку й уявити, що це — льодяник. Бурульки, зацукрованi iнеєм, здавалися менi надзвичайно смачними. Можна засiсти за телефон (це вже пiзнiше, в мiстi) i скликати приятелiв. А потiм, у лiсi, на морозi, палити вогнище, пити крижану горiлку i хрумкотiти солоними огiрочками. А тодi горлати пiснi, цiлуватися з якоюсь незнайомою, але дуже гарною дiвчиною. I до нестями закохатися, не перекинувшись iз нею жодним словом. Тому що в порiвняннi з вогнем, снiгом, вiтром, щоками i вустами, якi горять, слова не мають жодного значення. Дiвчина буде схожою на ту, з бару, тiльки я побачу її очi — карi чи блакитнi (краще — синi з зеленинкою, як вода в морi) i вдихну запах її волосся, темного або свiтлого — однаково…

А потiм… Потiм ми повернемося додому. По дорозi я куплю примерзлi й дуже дорогi троянди, шампанське й цукерки «Асортi» вiд кондитерської фабрики «Зоря» (якщо вона ще iснує).

Я сидiв, притулившися спиною й потилицею до стiни, поглинутий галюциногенною дрiмотою. Мiй подих потроювало вiдлуння. Попереду й позаду — нiч, поруч — друзi, Дмитро i Сергiй…

— Ну, що, брате? Вставай, пора… — говорив Дмитрик.

— Вiн зовсiм закляк, — говорив Сергiй. — Прокидайся, друже… Дорога назад неблизька…

— Назад узагалi немає дороги, — говорив Дмитрик. — Повiр… Просто треба рухатися. Рухатися за чим-небудь. За часом, за вiтром, за нiччю…

— Старiсть, брате, вiднiме й це… — говорив Сергiй.

— Якщо ти мене чуєш, значить, ти не тут… — раптом сказав Дмитрик.

Не тут, подумав я, де — НЕ ТУТ? Не тут — виходить, ТАМ? А де — там? А що є ТАМ?

— Що є там, Дмитрику? — запитав я i розплющив очi.

— Агов! — почулося з винарнi. — Ви все-таки мене не послухалися! Що ви там робите? Виходьте!

До мене йшов господар, вогник його сигарети блимав, як зiниця звiра.

— Не турбуйтеся. Менi було цiкаво, куди веде цей лабiринт.

Господар пiдiйшов до мене:

— Там далi — рiв iз водою, водойма. Ходiмо. Вам тут нема чого робити. Я не пускаю сюди туристiв.

Я вийшов у зал. Доїдати ягнятину менi не хотiлося. Щоб якось заспокоїти засмученого офiцiанта, залишив щедрi чайовi. На вулицi стояла спека. Ясно-жовтi стiни будинкiв, церков i фортечних стiн, пiдсвiченi сонцем, здавалися вилiпленими з глини. Вони вбирали в себе свiтло й тепло, немов бурштин, i так само, як цей дивний камiнь, були живими. До них можна було прикладатися вухом, як до морських мушлiв, i слухати законсервований шум часу. Але про що вони могли повiдати менi?

Я хотiв назад у льох — до Сергiя, до Дмитрика, до зими й заснiженого саду. Де я можу заховатися на цьому островi? Куди приткнутися?

Я ще бездумно поблукав по Асрi.

У дверях акуратних котеджiв стирчали ключi — заходь i бери, що хочеш. Але злодiїв тут не бачили й у страшних снах. Така ось дурня в усiй країнi…

***

Чому Вона не ночувала в готелi? У неї були важливi справи в iншому мiсцi… Втiм, мальтiйцi дуже стриманi у своїх емоцiях — завдяки впливовi культури англiйських колонiзаторiв — i не дозволяють собi зайвого щодо жiнок, якi сюди приїхали. Але ця була ЗВIДТIЛЯ — тобто вiдрiзнялася вiд будь-якої iншої iноземки. Щоправда, я давно не бачив своїх спiввiтчизникiв, а тим бiльше — спiввiтчизниць. I якщо менi доводилося про них згадувати, все частiше спливав якийсь збiрний образ — середнє мiж «кароокою та чорнобривою» натурницею пензля Брюллова i графiчним портретом Ласочки з книжки «Кола Брюньйон».

Американки були блiдi, як мiль, i дратували занадто рiзкою артикуляцiєю, француженки — особливо парижанки — це просто мiф, створений письменниками, голландки занадто широкоплечi й сухорлявi, як гончаки. I всi вони, зустрiнутi мною i пройденi, як пiдручник фiзики, здавалися прiсними, дiловитими й надмiру розважливими.

Я обiйшов iще кiлька барiв. Я не мiг вибратися з цього бiсового Асрi. Я був готовий, як парубiйки в якому-небудь Тунiсi чи Єгиптi, кидатися до кожної жiнки й говорити: «Привiт! Як справи?» Ось як низько я впав сьогоднi! I вже майже ненавидiв Її. За те, що Вона змогла однiєю своєю присутнiстю тут пiдiрвати мене зсередини, роз’ятрити все те, що я так ретельно бетонував усi цi роки. Я — «покоївка», я живу тихо й мирно, нiкого не зачiпаю, нi про що не шкодую. Я — трава, мураха, морський коник, вiтер i нiч… Я хочу жувати свого виловленого на вудку спрута й чистити унiтази щоранку, окрiм вихiдних.

Я хочу їсти шоколаднi яйця на Великдень i пити каву з бабусею О’Тулл.

Хочу плювати зi скелi в море й тупо дивитися за обрiй.

Хочу спати з Марiєю де Пiнта, валятися на пiску посеред Мнайдри, вирощувати квiти в горщиках, вишивати хрестиком, пити козяче молоко й розводити кроликiв. I мовчати. I… як же я втомився вiд усього цього!

Я був п’яний. Як нiколи. Я марив. У мене починалася бiла гарячка. Я був закоханий. Страшенно закоханий. У нiщо. В льодяники, в зубну пасту, в «Трьох товаришiв»…

Спiвчутливий бармен вiдпровадив мене до таксi. Я заледве згадав свою адресу й моментально вiдрубився…

***

«…Це ти, ти була в платтi пiсочного кольору. Якщо це не ти, отже… Отже, у мене щез нюх, i я вже не вовк. Я хочу, щоб це була ти — жiнка-фантом. Я знаю тебе тисячу рокiв. Я знаю, що ти не вмiєш награно стогнати, як у кiно, що ти мовчазна, самозаглиблена й податлива, як вiск, коли сама хочеш цього. Я тужу за тобою. Я тужив за тобою все життя. Ти вмiєш одягати шапку-невидимку, ти